4

«В домах наших мы как будто определены на постой; в семьях мы имеем вид чужестранцев; в городах мы похожи на кочевников», писав Чаадає 1836 року.

«Внутренняя колонизация» Еткінда продовжила для мене тему Росії, як terra nullius, нічийної землі, яка почала промальовуватися після знайомства з кількома сучасними історичними роботами.

«Россия … есть белая бумага, пишите на ней», продовжує думку Чаадаєва його соратник Ястрєбцов. А історик Соловьйов підводить риску: «То была обширная девственная страна, ожидавшая населения, ожидавшая истории: отсюда древняя русская история есть история страны, которая колонизируется».

Власне, Росія ніколи не була цнотливою територією без народу, без історії і без традицій. Просто еліті так здавалося – або так хотілося. І, виходячи з цих переконань, еліта і діяла.

Як пише Еткінд, Росія від Балтики до Тихого океану формувалася не як імперія, а як територія, що дає ресурси. Імерією вона почала ставати пізніше, внаслідок кризи ресурсної бази. Головним промислом протягом кількох століть було хутро. Пізніше ним стало зерно. Можна додати, що традиція триває, і зараз таким ресурсом стали нафта і газ. Економіка, побудована на експорті ресурсів, робить населення зайвим. Визначальним для неї є територія, організація добування ресурсів – головним зайняттям, контроль над транспортуванням – виключною відповідальністю для держави. Все решта – інтелектуальні забавки. Саме так сприймаються всі проекти з радикальної перебудови, які проходять крізь історію країни від Петра до більшовиків.

Еткінд розповідає про багаточисленні спроби колонізації, що її розпочинала еліта, точніше спроби колонізуватися, колонізувати саму Росію, оскільки колонія починалася уже, здається, за кремлівською стіною. Величезний простір було заселено різноманітними підданими, рускіми та іншими, від яких російські можновладці не відчували (та й не відчувають досі) себе захищенними. Я би навіть сказав, що можновладці сприймали цю територію як узагалі незаселеною – terra nullius. І тому з легкістю експериментували. Взяти хоча б того ж Петра з його реформами.

«Он не скрывал, а скорее преувеличивал новизну своих начинаний; иногда он намеренно играл роль иностранного завоевателя». Чим не хрестоматійний образ правителя Росії.

Заявлені сюжети пророблені з різним ступенем деталізації. Наприклад, такі теми як ресурсна економіка, роль сектантів у народницькому русі, відірваність еліти від народу і спробу цей відрив подолати викладено доволі непогано. Деякі ж теми намічено пунктиром.

Що, власне, підводить нас до недоліків книжки. У теперішньому вигляді книжка сприймається скоріше як серія статей, пов'язаних нарізною темою внутрішньої колонізації, ніж як вибудована, послідовна і логічна розповідь. Окремі сюжети пов'язуються між собою лише назвою самої книжки. Там, де, як очікується, Еткінд мав би розвинути тему, додати фактів й аналізу, він перестрибує на іншу тему, яка може бути віддаленою і в часі, і в героях. Часте перемикання з історії на культурологію й літературознавства лише додає нестрункості і незавершеності. Можливо, я просто чекав іншого – більш історичного підходу, меншого цитування культурологічних теорій і спроб знайти їм підтвердження в історії Росії. Сам по собі аналіз, скажімо, гоголівського «Носа» чи «Идиота» Достоєвського з позиції колонізації можуть бути доволі несподіваними і свіжими, але сам спосіб включення таких розборів у сам текст виглядає місцями маловиправдано і різкувато. Можливо, при відповідній проробці сюжетів, кращому вписуванні відгалужень у загальну канву це відчуття зникло б, але поки що маємо те, що маємо. Я чекав історичного огляду колонізаційних практик, натомість отримав окремі картинки з окремими ілюстраціями і відлунням цих практики у літературі чи мистецтві.

Отже, на повноцінне дослідження теми колонізації книжка Еткінда не тягне, лише як допоміжне джерело. При цьому кількість нових підходів, що вона пропонує, не можна не зауважити.