5

"Мамо, вітаю тебе із Днем народження і бажаю тобі, щоб ти купила мені... собаку"
(перефразований анекдот)

Дуже і дуже непогана книга. Особливо у виховному аспекті. Для спільного читання й обговорення між дитиною і батьками. Але я не про це. Або не тільки і не стільки про це...
Мене завжди дивувало, як влаштований світ. От, скажімо, живуть собі різні люди. Ідуть - кожен своєю дорогою. Але в певний час і в певному місці дороги перетинаються. Найчастіше - лише на мить, годину, день. Рідше - дороги об'єднуються і різко змінюють траєкторію. І це правило справедливе не лише стосовно людей. Згадайте жарт: "Не любиш котів? Ти просто іще не зустрів СВОГО кота" (собаку/папужку/канарку/щура тощо - необхідне підкреслити). Звісно, це прописна істина - настільки давня, що, мабуть, незле було б її нагадувати, бо на очевидні речі якось не звертаєш увагу. Із тваринами так само, як із людьми, - ми зустрічаємо їх, аби завчити певний урок, стати терплячішими, менш егоїстичними, добрішими. Іноді після них на серці злишається незникомий шрам - біль перших днів минає, але лишає по собі невигойні сліди. Я веду до того, що в житті головного героя - школярика Олеся Кайдашенка (8 років) - песик-спаніель Білий теж трапився не випадково...
Під час читання мене не полишали дві думки. А точніше - два спогади дитинства.
Спогад перший. ... Мені - 5 чи 6 років. Зустрівши на вулиці сусідку-старшокласницю, котра несла на руках цуценя, я таки вмовила і "вициганила" в неї звірятко. Батьки погодилися визнати собаку новим повноправним членом родини і навіть спорудили для нього вольєр у дворі (ми тоді мешкали в приватному секторі одного з маленьких українських містечок). Песик був не лише кумедним, а й кмітливим, - намагався "нести службу" вже з юних років. За що й постраждав. Злодії, які обікрали сусіда, позбулися спершу нашого собаки - отруїли. Коли ми спохопилися перед ранком - він уже захлинався піною і сіпався в передсмертних конвульсіях. Врятувати його не вдалося... З того дня спливло немало води, минула прірва часу. Зі мною жили різні собаки. Однак того песика шкода найбільше, хоча набутися із ним я так і не встигла. Днями прочитала влучний вислів з цього приводу: "Ніщо так не ранить людину, як уламки її власного щастя". Таких уламків було багато. І, боюся, буде ще багато. Але не гнівитиму Бога, бо ж зазнала і багато щастя. А проте це все ж один зі шрамів мого серця.
Спогад другий - "Дядя Федір, пес і кіт" Едуарда Успенського. Якщо не помиляюся, то спершу читала книгу, а вже потім був мультик. Знайшла багато подібного між двома історіями. Власне, не так уже й просто не зауважити схожості - все лежить на поверхні: тато-ліберал, сувора мама і хлопчик, який хоче мати домашнього улюбленця і якому цього не дозволяють. Ну, і, звичайно, пес (в українській історії - ціла собача родина і навіть сузір'я, що мчить Чумацьким Шляхом).
Попри певні кострубатості тексту й сюжету (на мою скромну думку, яка може не збігатися із Вашою), історія дійсно хороша, добра і, я б сказала, лагідна. Кінцівка логічна для дитячих повчальних творів такого штибу - мама поступається, розуміючи, очевидно (під тиском тата-художника), що на самих лиш мобільних телефонах і мандрах у швейцарські Альпи дитину доброті не навчити. Речі призначені для створення матеріального комфорту - ними не компенсувати брак уваги до дитячих проблем, не заповнити душевної порожнечі... І я знову говорю банальності. Але для дітей, котрі тільки-тільки вступають у життя, це стане банальністю (та й то не для кожного), коли вони засвоять правила співжиття зі свого живого досвіду, а не зі слів дорослих і не з книжок чи від телебачення. Такими правилами є співчуття, доброзчиливість, турбота, любов. Олесева вчителька навіть вивела для себе формулу останньої:

"Захоплення плюс Милосердя плюс Ніжність дорівнює Любов".

Домашній улюбленець - не забавка, а величезна відповідальність. З'являючись у Вашій оселі, він раз і назавжди змінює весь Ваш життєвий лад, - відтепер ви всі муситимете пристосовуватися одне до одного, бути поблажливішими, поступливішими. Учитися бути іншими, ніж ви всі були досі. Аби все це пізнати, недостатньо прочитати книгу. Проте вона, сподіваюсь, допоможе усунути несприятливу психологічну атмосферу в родині (для цього наприкінці книги подано коментар фахівця) і допомогти дитині і батькам порозумітися. А мені вона створила гарний настрій, змусила пригадати призабуте і давноминуле. І ще раз поміркувати над різними сторонами буття нашого земного. Так-так, навіть у такій, здавалося б, невигадливій повісті для родинного читання можна відшукати глибоку філософію. Якщо захотіти.
P.S. Про ложку дьогтю в бочці меду... Ну, як, поясніть мені, розуміти такий-от діалог вчительки та її подруги:

"- І ще. Кошенят не купуй, - категорично заявила подруга.
- Чому? - знову здивувалась Єлизавета.
- Тому, що, по-перше, котів, як правило, заводять або старі діви, або самотні жінки без перспектив!<...> По-друге, коти егоїстичні. Вони дозволяють, щоб їх любили. Але не чекай взаємної любові. Коти - вони речі в собі! Це тобі не собаки.
- А що собаки? - луною відгукнулася Гілочка.
- Собаки створені для того, щоб любити людей, - авторитетно заявила приятелька. - Тож якщо хочеш мати любов без зради, заводь собаку!"

Стереотипи, най би їх муха була в колисці вбрикнула! Їй-богу, людоньки, це ж кричущий примітивізм, дискредитація і дискримінація :) ХХІ століття за вікном, а тут якась дрімуча давнина. Жарти жартами, але вподобані дитиною книги й герої впливають на її поведінку, формування особистості... Коротше кажучи, не мені вам пояснювати.
P.P.S. Заради справедливості й збереження хоча б подоби об'єктивності все ж не можу не згадати розкішного сера Кицина - мешканця ветеринарної клініки, такого собі мислителя і мудреця. Почитаєте - переконаєтеся на власні очі. За нього одного можна було б пробачити попередній пункт - та не з моїм характером :)
Всім - добрА! І якщо немає медичних протипоказань - приведіть у свою домівку чотирилапого, чи крилатого, чи ще когось живого. Їх так багато, цих бідолашних безпритульних тварин (та й людей теж, але то вже зовсім інша історія). І вам - нарешті спокій, і дитині - простір для практикування й досвіду відповідальності та любові. Дивишся - діти з дому не тікатимуть, як говорив тато дяді Федора. І не швендятимуть бозна-де і бозна з ким. Тварини люблять нас такими, як ми є, - незважаючи на наші статки, зовнішність і вік (хочеться думати, не тільки за миску смачних харчів).
Знову я тут наплела три мішки гречаної вовни. Та що вдієш, закортіло - і все тут!)
Моя оцінка - 4,5 із 5, тобто, за результатами округлення - 5.
Дякую за увагу.