3

Мені подобаються книжки, в сюжет яких тим чи інакшим чином вплетено міфологію. Звісно, якщо міфологія наша, то стає ще цікавішим. Наразі перше, що приходить у голову, це (поки що) тритомник Дари Корній про українських міфічних істот (але це більш енциклопедичне видання) та фентезійний роман Віталія Климчука «Рутенія». Про «Вітрову гору» я вже чула, а обкладинка із сірооким красенем і символічним шрифтом просто просилася в руки! Молодший читати її відмовився, то ж в бібліотеці я брала її для себе.

Живе собі у Канаді простий підліток Дейв. Від інших канадійських дітей його вирізняє лише українське коріння. Мама та її сім’я у 1990-ті виїхала до Канади у пошуках кращої долі, він – перший, хто народився у новій країні. Рідні намагаються зберегти у Дейвові пам’ять про рідні місця, а тому хлопець знає українську, ходить до недільної школи і полюбляє слухати оповіді про Україну. Якось до Кетрін, мами Дейва, у соцмережі написала її давня подруга Юля з Києва і запросила у гості. Дейв одразу «загорівся» бажанням нарешті відвідати країну, про яку так багато чув. І хоча мати дуже скептично поставилася до цього запрошення, вони все ж вирушають у подорож. Для Дейва це нові враження, нові місця, нові знайомства, можливість порівняти те, що він знає з розповідей, та реальність. А ще, він нарешті зможе знайти відповідь, що за вихор розганяється у нього в грудях з тих самих пір, як він потрапив на українську землю.

Не можу сказати, що твір не сподобався. Але і захвату я не отримала. Власне, міфологія тут лише як фон. Більше про підлітковий ідеалізм, кохання та незламну віру у краще. Сподобалося, що багато про Київщину, а конкретніше – про Обухівщину. Трипілля, Витачів, Халеп’я... Цікаво, чи справді ще можна побачити вітряк не у Пирогові, а таки у селі, як це описала авторка? Потеплішає – точно поїдемо з хлопцями, подивимося!

Я не знаю, чи спілкувалася авторка із реальними емігрантами, щоб дізнатися як саме вони уявляють нашу країну. Мені дивно було читати, як у одній родині три покоління мають різні враження. 1990-ті не так вже давно й були! Дідусь та бабуся Дейва, мені здалося, хоча й пам’ятають скрутні часи, все ж були набагато оптимістичнішими щодо мандрівки. Кетрін же не знайшла кращого аргументу, щоб відмовити сина від подорожі, ніж опис «нужника». Нужника, йолкі! От, блін, прямо уявляю, як сходять вони із трапу літака і… прямо в нужник… Проте, Дейв дізнався нове слово, ага. Та і взагалі Кетрін здалася мені якоюсь аж занадто. Занадто правильною, занадто палахкотливою, (місцями) занадто упередженою, занадто практичною. І чому вона завжди Кетрін, а не Катруся, Катерина, Катя, адже саме це її ім’я? Дейв – звичайний 13-річний хлопець, який знає про Україну лише з оповідей, різною мірою далеких від реальності. І це накладає свій відбиток на його висловлювання. Яскравий приклад того, як можуть бачити нашу країну люди, які ніколи тут не були.

Не сподобалося, що серед усіх українських дитячих персонажів книжки майже не було позитивного. Дейв - парубок дуже активний. Він займається кількома видами спорту, добре навчається, повсякчас розширює свій кругозір. Натомість Макс, син господині, весь час сидить у ґаджетах. Друг Макса Олег та його сестри-близнючки нічим не вирізняються, а Олег вражає Дейва песимістичним поглядом на майбутнє. Кампашка у селі, куди власне Юля і запросила на відпочинок, типова бидлота, яка п’є, курить і розважається бійками. А дівчата мріють вийти заміж за «іностранца», щоб вирватися з багнюки. Єдиний світлий промінчик – Яринка, молодша сестра Макса. Ото й усе? Чи спеціально авторка виставляє позитивним лише героя «з-за меж»? Типу, народився деінде, але зберіг «обличчя»? Не знаю, але мені такий розклад не сподобався.

І так, що не закінчувати на минорі, скажу, що саме видання дуже мальовниче. Ілюстрації Софії Музички красиві і яскраво доповнюють сам тест.