5

З недавніх пір помітила за собою звичку: коли звідкілясь лунає «братські народи», я автоматично уявляю собі Центральну Європу. Ну бо «братерство» на сході давно себе викрило, до предків суперменів-вікінгів вже якось дуже далеко чисто історично, а ось центр Європи наш і не тільки географічно.

І там теж є свої невирішені питання щодо «братських народів» чехословаків та їхнього такого різного шляху до ЄС. Збірка есеїв Мартіна Мілана Шімечки "Серед словаків" складається з 45 коротких нарисів, в яких він намагається якщо не вирішити ці питання, то хоча б відповісти на них самому собі.

Чому чехи мали свої майдани, а словаки прийшли до Європи якось непомітно тихо? Мартін Шімечка стверджує, що вся справа – у національному питанні. Мовляв, словацькі правоохоронці не змогли б бити молодь на майдані, бо це означало б бити словацьких дітей. Чехи же сприймали виступи молоді не як бунтівну силу, що прагне змін всьому суспільству, що виступає проти батьків, які схилили голови перед комунізмом, а як «зухвалу банду хуліганів», як недоладних підлітків, яким батьки не привили гарних манер, яких треба провчити.

Шімечка, як і будь-який інтелектуал, покладає провину за незріле громадянське суспільство на еліту, до яких зараховує виключно творців, які б і мали формувати межи Добра та Зла, керувати та спрямовувати народ до певних ідеалів. І якщо чехи пішли по шляху заміщення, виставляючи за еліту комуністичну номенклатурну кон’юнктурщину, то словаки тишком-нишком попрятали всіх своїх митців по бібліотекам та архівам, дозволяючи їм жити буденно, але не творити.

Шімечка вважає це рівноцінним до фізичної смерті і не впевнений, що це правильна стратегія збереження нації.

Він також багато розмишляє про конкретні постаті словацьких (і не тільки) творців, називаючи купу імен (і ці есеї, якщо чесно, було найважче якось сприйняти, бо перебуваючи поза контекстом настільки, що жодне з тих імен не промовляло до мене і було практично вперше побаченим, неможливо було навіть власну думку скласти).

Але, повертаючись до початку замітки, щодо братських народів. Читаючи есе про суспільну байдужість, про те, що громадянський рух словаків комуністи купили міщанським достатком (так, розумію, наскільки це дико для нас звучить, але), про те, як більшість «простого народу» бідкалась й нила аби «вєрнуть всьо взад», коли країна почала важкий шлях до Європи після комуністичної хвороби, я бачила в них наших справжніх родичів. Рівно таких самих, як ми. Коли частині пасионаріїв терміново необхідно відремонтувати все і навести лад, а пасивній більшості «какаяразніца» і поверніть ковбасу за2.20.