3

Якщо і є в романі зародки сюжету, то вони безслідно потонули під водоспадом з екзотичних страв і напоїв. Відчуття, ніби ти потрапив у китайський ресторан. Корішки-вершки, пельмені-женьшені, все це плаває у кисло-солодкому соусі, а страви все несуть і несуть, на столі вже місця вільного немає, а кількість поданого починає навіть напружувати. Можливо, у послідовності подачі є неабиякий смисл, тисячорічна традиція, але тобі вона не відома, і тому цей роман-бенкет виглядає як хаотичне пожирання і випивання всього, що потрапило під руку кухарю, випитому ж у романі можуть позаздрити герої Венедікта Єрофеєва – практично кожна сцена є, по суті, споживанням алкоголю. Cуміш сорокінського «Пира» і «Москва-Петушки», втім без відповідної глибини задуму. Проста п'янка, яка лише спочатку натякає на щось кафкіанське, такий собі горілчаний «Замок»: герой, провінційний прокурор, намагається продертися крізь безсмислені декалітри спиртного до істини. Але Кафка не вийшов, мотив розслідування збивається на фантасмагорію, в якій уже не розбереш, де реальність, а де п'яний угар.

Не скажу, що все так безнадійно. Окремі сценки, новели-вставки (а їх чимало) і мікросюжетики можуть захопити, але у цілісне щось для мене вони так і не зліпилися. Якщо, звісно, не вважати головною ідеєю те саме безкінечне пожирання і випивання. Розпочаті сюжетні лінії зависають у повітрі китайською локшиною. Герої залишаються наміченими контурами. Можливі соціальні мотиви (або навіть соціальна сатира) губляться, так що невідомо, чи вони там насправді є.

Прочитавши будь-який твір, завжди думаєш, що він по собі залишив. І тут не питання в реалістичності/казковості, в захопливому сюжеті, незвичній формі чи яскравих героях – це може бути і будь-що з переліченого, і поєднання всього, і щось інше. Але щось має в книжці бути таке, щоб тебе зацікавило. У «Стране вина» мене не зацікавило ніщо. Масштабами з'їденого-випитого роман міг б претендувати на осучаснену китайську казку з життя імператора або щось на кшталт кулінарно-історичної енциклопедії, але дух сучасності надає всьому цьому барвистому текстовому різномаїттю легкий пластмасовий присмак. Якщо довести осучаснення до абсурду, то роман – це такий розгорнутий новорічний пост у фейсбуці «Хто вже накатив 100 грам, лайк і перепост.» Приблизно стільки ж смислу я побачив у «Стране вина».

Є в мене в запасі ще кілька романів Мо Яня. Можливо, у перспективі дійдуть і до них руки. Можливо, мені відкриються неосягнуті глибини, але поки що від новоявленого нобелівського лауреата враження скоріше негативні.

бкврм