4 Понаїхали! або містично-поетичний соцреалізм

Книга-дзеркало суспільства перехідного періоду України. Роман написаний більше Жаданом-поетом, ніж прозаїком. Книга написана для того, щоб її читали тут і зараз. Тут і зараз, доки описані події твору згадуються кожним з нас, бо багато з них ніби списані із нашого з Вами життя. Доки вони виринають у пам’яті, а не застигли на сторінках безпристрасної історії.

Доволі посередній, навіть трішки по-наївному бульварний, сюжет відіграє другорядну чи третьорядну роль. Навряд книга буде захопливою для тих, хто шукає карколомні сюжетні повороти, романтичні «дорожньо-пригодницькі» подвиги головного героя та його друзів-мушкетерів чи мужні сердечно-романтичні звершення на шляху до підкорення дівочих сердець. Складається враження, що автор чітко розумів як хоче почати роман та тримав в голові основну думку твору. А ось з розвитком подій в середині роману та в кінці якось не впорався. Часто автор ніби відкладав сюжетні лінії і давав волю власному поетичному таланту. Деколи дії замінялись химерними чи навіть містичними водевілями яскравих образів, влучних порівнянь та майстерних описів. Додайте сюди хоч часто й не зрозумілих та дивних, однак все ж яскравих, близьких, «живих» та дуже близьких, «своїх» персонажів. Якщо зациклитись на самому лише сюжеті, то книга вас однозначно розчарує.

Початок книги сильний і динамічний, так і затягує читати далі. В середині книга «провисає», хоч можливо так і було задумано Жаданом, можливо саме десь після епізоду з футбольним матчем проти газовиків все пішло за його планом. Все ж читається твір важкувато, а для тих, хто не переносить велику кількість описів - рекомендую запастись кавою та сірниками для повік, щоб не заснути, особливо це стосується другої половини роману. Те саме стосується тих, хто не готовий до в’язких речень на півсторінки.

На перший план з-під майстерного пера автора виходить її величність атмосфера. Відчуваючи смак пилу на губах, Ви поринете у одне з сотні міст, йдучи узбіччям кукурудзяного поля повз стару заправку, кращі часи якої давно в минулому. Одне з сотні міст, центральна площа якого вже поростає травою. Ніби застигле в часі місто, що живе переважно у спогадах людей. В такому місті перехоплюватиме подих від насолоди лише тим, хто прожив тут перше кохання, знайшов перших друзів, вперше побився на дискотеці з хлопцями із сусіднього мікрорайону, АЛЕ не живе постійно в такому місті, а лиш повертається до нього.

Події роману розвиваються ніби крізь сірий містичний серпанок, в якому деколи важко відрізнити реальність від галюцинацій та сновидінь. Містичні описи заворожують й змушують неодноразово їх перечитувати в надії зрозуміти бодай щось, а потім ще разок, щоб зрозуміти для чого це в книзі. Та все ж, більшість з них ні до чого не призводять, а тому посилюють уривчастість розповіді, жертвуючи нею задля майстерних і моторошних описів.

Роман без політики, просто опис життя без прикрас. Окремо хочу відзначити змальованих «данєцких» кукурузників, описані вони ніби карикатурно, однак як же правдиво. Ті, хто мав справу з такими ось «героями свого часу» підтвердить, що саме такими нахабними й разом з тим тупими, недолугими і безпричинно «проросійськими» вони й були свого часу. Нащастя, принаймні мені хочеться в це вірити, вони залишились в минулому, разом з фатально обраним крадієм шапок Вітькою.

Відзначу, що як на мене, то в романі забагато невиправданих сексуальних сцен, які не розкривають любовних ліній головного героя. Забагато невиправданих матюків в діалогах, які не працюють на атмосферу книги. Такі матюки лише видають обмеженість яскравих персонажів у гнітючій атмосфері роману, яка й так чудово створена автором. Загалом часто все надзвичайно сексуалізовано. Сексуалізовані образи жінок, які тільки те й роблять, що хочуть залізти Гері в труси і «осідлати» його. Можна подумати, що це противага гнітючій атмосфері смерті та відчаю, яка панує в місті, однак все ж автор чітко дає зрозуміти, що протиставляється тут жорстокий світ навколо та друзі, що тримаються разом на своїй рідній землі. Тоді нащо ж були усі ці сексуальні сцени? Загалом це не розкривало персонажів чи рухало сюжет, а, таке враження, було написане Жаданом задля літературних розминок в стилі автора коли йому ставало нудно.

Читаючи книгу Ви ніби переживаєте разом з головним героєм наркотичний «прихід». Здається, ніби ще трішки і всі лінії зійдуться до чогось одного. Ще трішки і все стане логічним та зрозумілим, однак ні. Злегка зайва образність в кінці роману впирається у незавершеність або ж відкритий фінал, залежить від того чи сподобалась Вам книга.

Основний мотив зрозумілий, без зайвих філософських підґрунть та цитат – шановні, тримайтесь купи на своїй землі пліч-о-пліч зі своїми близькими!

Випало так, що ви живете тут усі разом - і хрещені, і нехрещені, і штунди, і якась босота, яка й читати не вміє як слід. Я тут різних бачив. Ви тут народились і тут виросли, тут ваші родини і ваш бізнес. Все правильно, все справедливо. Але ви воюєте між собою, не розуміючи головного - ворогів поміж вас насправді немає. Вас стравлюють, примушують іти один на одного, послаблюючи вас і роблячи вас беззахісними.
Тому що доки ви разом - вас немає чого боятись. І взагалі - не потрібно боятись.

Мабуть книгу року ВВС «Ворошиловград» отримав більше за східноукраїнську тематику твору, яку приписали до актуального політичного порядку денного у 2014 році, ніж за свій зміст. Мені не хочеться возвеличувати цей роман лише тому, що Сергій Жадан – українець, відомий літературний та громадський діяч, публічна особа. Оцінка 4/5 видається мені цілком виправданою. Я радий, що прочитав роман «Ворошиловград» та почав своє знайомство з творчістю автора. Однозначно читатиму Жадана й далі, можливо навіть відкрию для себе Жадана-поета, якого всі навколо так хвалять. Читайте українською, друзі, та насолоджуйтесь творами сучасників!