2

Давно хотіла прочитати цю книгу, адже далеко не всю нашу фантастику високо оцінююсь як в Україні, так і за кордоном. Але після двадцятої сторінки цього "інтелектуального" та "метафоричного" роману я була глибоко розчарована.

Коротко про головне. Події відбуваються у мегаполісі майбутнього, жителі якого сліпі від народження. У їхньому житті немає таких слів як "бачити", "дивитись", "сліпий", "зрячий", а очі вважаються непотрібним (рудиментарним) органом як, наприклад, апендикс чи волосяне покриття. Але іноді система дає збій і дехто з людей прозріває, що і сталося з головним героєм. Таких людей вважають психічнохворими, які потребують негайного лікування.
Автор доволі швидко, з перших сторінок, знайомить нас з головним героєм (Гарб Силк), який водночас є головною проблемою роману. Гарб - це не герой, не особистість, це лялька, якою протягом усього твору маніпулюють і яку без будь-яких складнощів перетягують з однієї ідеології в іншу. Протягом всієї книги його викрадають то повстанці, то представники влади, то гарна жінка починає ним керувати, але Гарбу байдуже, він майже безболісно приймає все, що йому впихає в голову та чи інша людина. Головного героя можна сміливо назвати майстром перевзування. За всю книгу він не прийняв жодного самостійного рішення, а єдине на що він був здатний - постійно рефлексувати та жаліти себе. Крім того, не прослідковувалось жодного, навіть мінімального розвитку героя. Що на початку книги він не знав хто він, для чого він це робить і кому допомагати, так і в кінці він залишився сірою, беземоційною істотою.
Також автор вирішує не вдаватись у подробиці процесу адаптації головного героя до світу, якого він раніше не знав. Гарба не дивує світло і темрява, дерева та вогонь, колір та відтінок, він знає що таке бруд, але не знає що таке чистота, абсолютно не цікавиться своєю зовнішністю. Та що там... Він майже всю книгу називає сонце "великим червоним" поки йому не пояснюють що це за велика кругла штука в небі. Ось такий він, Гарб Силк, сам він майже ні на що не здатен та ні до чого не прагне. Проте автор описує його як особливого героя, могутнього повстанця, який іде проти системи. Чи можна співпереживати такому герою?

Історія позбавлена атмосфери. Автор намагається показати нам трагедію мізерної сліпої людини на фоні гігантської системи мегаполісу. Але картина майбутнього вийшла занадто обірваною та нецілісною, де влада не знає навіщо осліплює людей, що прозріли, з божевільних роблять міністрів, ніхто не знає історію та причину виникнення такого суспільства, а з деяких діалогів хочеться, відверто кажучи, посміятись. Крім того, у тексті постійно виникають подібні казуси, коли головний герой намагається зникнути з очей в натовпі сліпих людей, або у розмові між двома сліпими хтось каже: "От бачите!" І моє улюблене : "Ми не можемо дивитись на банду Окса, як дивляться на неї самі сліпі." (що?)

Не зрозуміла я унікальність цієї книги і чому її будуть читати в школі, адже це далеко не найкраща антиутопія, з якою варто познайомитись школярам. А для себе я зробила висновок, що продовжувати знайомитись з українською фантастикою я поки що не буду.