5 "Що важче: померти чи залишитися в живих? Мені було шістнадцять, я стала Сиротою Сибіру"

Про життя євреїв, українців, французів, німців, американців, британців під час Другої Світової війни написано чимало книжок. І при чому хороших. Однак мені ніколи не траплялась до рук книга, яка могла б передати всю трагедію окупації Радянським Союзом країн Балтії. Ніхто не розповідає про те, що було з Литвою, Латвією, Естонією, Фінляндією. У них була своя історія, і повірте, не менш трагічна, аніж в євреїв у концтаборах.

Будь-яка країна, яку окуповував СРСР автоматично ставала «нижчим сортом». Якщо ти хочеш втекти зі своєї Батьківщини, допомогти комусь, не співпрацюєш з владою, не доносиш на брата/сестру, то тобі один шлях – вагон «Злодії та повії», і гайда до Сибіру. Інтелігенти, професори, письменники, художники, багатії – всі опиняються в одному місці під назвою «виживання». І коли тобі присуджують 25 років страшних робіт на забутій Богом землі, то виникає питання: «за що?». Все просто. Бо ти просто любиш свою країну. І єдине, що тобі залишається – це любов. Можна все забрати в людини, а любов ні, бо – «то найпотужніша армія».

Авторка передала всю злість, зневагу, жорстокість енкаведистів до ув’язнених людей. Моментами надзвичайно страшно й важко таке читати. Але навіть серед таких монстрів є ті, чиї історії не менш вражають. Історія про сильних людей, які намагались вистояти проти радянської влади, не зламатися, а головне – вижити. Навіть в нелюдських умовах вони зберегли людяність, віру та повагу.

Така малесенька книга, а скільки всього хочеться про неї сказати. Але більше не буду. Просто прочитайте, бо історія повторюється. І ми вирішуємо: бути цьому, чи ні.