3.5

Все-таки, після багатьох прочитаних його книг, можна зрозуміти, що Дік явно не мій автор. По-перше, мені зовсім нецікава уся ця наркоманська тематика, яка єдина, по-суті, і робить його тексти хоч трішки цінними з художньої точки зору, бо у той час, коли він це писав, мало хто так докладно описував свої власні наркотичні марення, і напевне нікому не вдавалося вплітати їх у такий майстерний белетристичний сюжет. Але за художнім рівнем до того ж Рея Бредбері йому, як до неба рачки. Це радше художня цінність через новизну, оригінальність і суспільний резонанс, а не якісь власні літературні заслуги автора. По-друге, якщо дивитися на нього просто як на суто комерційного письменника-фантаста, то й у цій ваговій категорії нічого особливого він не пропонує, окрім двох виключень — романів «Чи мріють андроїди про електричних овець?» і, значно меншою мірою, «Людина у високому замку». В «Андроїдах» він стрибнув явно вище власної голови. Тож для мене він наразі так і лишається автором єдиного дійсно вартісного роману.

Загалом же це звичайний посередній (не в сенсі поганий, а в сенсі твердий середнячок) комерційний письменник-наркоман, цікавий не стільки своєю фантастикою, як описуванням різного наркотичного досвіду. Багато хто полюбляє цю тематику, тож їм він точно сподобається.

Єдине, чого у нього не відняти, — це його дійсно велику майстерність у побудові захопливого карколомного сюжету (попри маразматичність і явно змінений стан свідомості у тому, що відбувається). Книга читається на одному диханні. І низку сюжетних ходів я зустрічав в інших фантастів та в різних голівудських фільмах.

7 з 12