А як вона щиро вчила тi завдання, скiльки вона працювала, щоб їх знати, щоб не бути посмiхом усьому класовi! I не могла, досi не могла подужати незрозумiлої книжки. I ця книжка робила з її головою щось дивне. [...] I потроху Наталя зовсiм перестала вiрити своїй головi; вона вiрила тiльки тому, що скаже вчителька, а своя думка в неї замирала, переставала жити, працювати. Дiвчина справдi ставала дурною. Знаючи себе i своє знання, вона боялася того класу як огню i тим ще гiрше робила собi, бо страх вигонив у неї з голови й те, що там удержувалося так-сяк.