Читала на вечір донькам і довелося навіть місцями скорочувати , бо книга не сподобалась ні їм, ні мені.
Буду капризухою, але не сподобалося все - персонажі (якісь всі однаково нецікаві), ні злочин (викрадення статуї собаки та напад), ні розгадка злочинів.
Фу-Фу та Киць-Киць (собака та кіт) - головні герої відкривають своє детективне агенство, щоб розслідувати злочини. Поводяться з іншими вони вкрай недружелюбно, обзивають (що викликало здивування молодшої доньки).
В детективі вважаю найважливішим логічні пояснення та причинно-наслідкові зв'язки, а тут такого не було. Та і про викрадений експонат - статую собаки мало інформації, крім опису немає більш нічого, а хотілося б дізнатись, звідки вона взагалі взялась .
Повелась на цікаві ілюстрації (хоч щось сподобалось). Проте негативний досвід - це теж досвід.

450 день

Кто поет тебе Волчью песню?

Если меня когда-нибудь спросят, какая детская книга сформировала меня как личность, я расскажу про "Рони, дочь разбойника". До сих пор помню иллюстрации из своего детского издания. В этот раз для разнообразия решила прочесть украинскую версию и не была разочарована.
Эта книга вызывает во мне такой воодушевленный трепет, что впору ехать в лес да кричать там весенним криком (даром, что зима).
Мне нравится семья Рони — эмоциональный Маттис, рыдающий через главу, что никак не лишает его мужества и звания главаря разбойников, мудрая и стойкая Ловиса, которая замечательно балансирует между тем, чтобы заботиться о своей семье, но при этом позволять её членам совершать свои ошибки, делать свои выборы. Наставления Маттиса перед первой вылазкой Рони в лес заставили меня улыбаться.
Лето Рони и Бирка в медвежьей пещере — просто моя детская мечта. Меня очаровывал каждый момент этого лета: от выпиливания мисок из деревянных заготовок до приручения сноровистых коней. У Рони с самого детства есть свобода быть дочерью самого леса: встречаться с опасностями, получать новый опыт, помогать слабым, жить и дышать полной грудью.
Кстати, хочу раздавать диагнозы, но, если бы злобные друды наблюдались у терапевта, им бы скорее всего поставили СДВГ.

За зимой всегда приходит весна.

Тая та Локрин Аркізани – м’юнани. Цей народ може міняти забарвлення та надавати своєму тілові майже будь-якої форми. А ще вони справжні непосидюхи та не дуже люблять слідувати правилам. Звідси і всі їхні проблеми. Цього разу за відсутності свого дядька Емоса Гарпрага, трансформага і вигнанця із м’юнан, вони потрапляють до таємної кімнати (не випадково) та забирають магічне перо (випадково). Ці, здавалося б, дрібниці дають поштовх подіям, які будуть нашаровуватися як сніжний ком. Побоюючись дядькового гніву (не безпідставно) вони тікають до сусіднього містечка, де, ховаючись, спричиняють обвал підземелля, а разом із тим – і вченого Шешила Хруча, який, впавши, потрапляє у річковий потік і… його уносить разом із магічним пером. Тепер Таї та Локрину треба не тільки повернути перо, а й Шешила! Шешил же, у свою чергу, нарешті збагнув таємницю бубулій – водоростей, цвітіння яких спричиняє «Урожайний приплив». А це, вже у свою чергу, хоче використати у своїх злодійських цілях жорстокий правитель Норанії Рак-Ек-Найман.

Скажу чесно, мені важкувато даються книги, в яких герої-діти мужньо вирішують проблеми, які самі ж і створили саме тому, що вони – діти. А дітям властива неправильна оцінка своїх сил, можливостей і знань. Їм властиве спочатку діяти, а потім думати. Їм властиво ділити все на чорне і біле, без нюансів кольорів. Їм властиве вважати, що правильно вчиняти саме так, як вони роблять. Але мені читати це важко, тому, що в процесі читання я постійно борюся із собою, нагадуючи все вищесказане. А хочеться просто насолоджуватися історією!

Трішки дисонувало мені те що у дитячій історії присутні трупи, що розкладаються, криваві бійки, безпричинна жорстокість. Незважаючи на присутність карти світу, не до кінця зрозумілим цей світ був. Але в усьому іншому, мені здалося, що історія має бути цікавою саме для її цільової аудиторії :)

Хто не пам‘ятає цього рудоволосого пустуна Петрика з його слониками? Цей мультик одразу ж став улюбленим для української дітвори.
Але і подумати не могла, що є книжечка. А в книжечці аж цілих три історії.

Друга історія - про робота. Мама з дому - робот в дім. Шити, прибирати, виконувати всю хатню роботу.
Але жоден робот не замінить любу матусю. Це Петрик швидро зрозуміє.

Ну і наостанок - зустріч з Дідом Морозом. Найсправжнісіньким, не яким-небудь артистом, що видає себе за червонощокого дідугана.
Петрик дорослішає. І в цій історії це дуже помітно.

Дальше...

Ах, какой слог!!!

Удивительно, третья книга Достоевского в этом году и в каждой свой слог! (Не понравился только в «Бедных людях»)

«Идиот» - история о князе Мышкине и людях, которые его окружали. 

В течении первых глав хотелось кричать: «ДА САМИ ВЫ ИДИОООТЫ!!! Жалкие, глупые, ничтожные людишки!!»

Но в какой то момент и в мою голову начала просачиваться эта мысль «А не идиот ли ты? Ну, как можно настолько себя не уважать?!»

Сюжет пересказывать не буду, даже если бы захотела, книга ооочень насыщенная на события и эмоции. Очень много героев. Все они такие разные, такие глубокие и многогранные персонажи, что в двух словах ни одного описать невозможно. 

И как всегда у Достоевского, героев, которые бы мне понравились, тут практически нет, долго перебирая всех, я смогла выделить только Николая, как положительного героя. Откровенно отрицательных вроде тоже нет - во всех отрицательных героях  всегда есть что-то и положительное. Но был герой, от которого меня аж трясло - умирающий Ипполит В нем из положительного только смерть…жалось к умирающему то есть, не более…

Сюжетная линия ту не линия, а дерево с множеством ветвей. Абсолютно все они пересекаются, но в целом, могли бы сойти и за самостоятельные истории. 

Под конец книги у меня начали глаза на лоб лезть от происходящего! Что? Чтооо? Что вообще происходит?! Да вы что там, все с ума посходили? 

К финалу я уже ничему не удивлялась. 

Как много в этой книге самого Достоевского! То здесь, то там я вижу кусочки его собственной биографии, его собственных чувств! (Как же здорово, что я прочитала его биографию!!)

И какая самоирония! Ведь он идиота Мышкина с себя писал!? Здесь его болезнь, здесь о казни, о том, как им пользуются, а он и не думает это пресекать и многое другое. 

Книга интересная и непростая, ее надо читать ни на что не отвлекаясь. А я совершила большую ошибку - параллельно с ней читала другие и причём тоже непростые книги, отчего эту мне придётся «переваривать» ещё долго.  

Видимо, после определенного возраста или может после определенного статуса в отношениях, а может быть просто под настроение, но когда-то давно, почти сразу после выхода книги, я ее читала, по-другому воспринимала. Как-то трогательно было все это переживать. А сейчас для меня это как-то все сопливо и глупо и непонятно, зачем так люди мучаются и переживают, зачем в принципе вступают в отношения с женатыми и ждут, что те разведутся?
И вообще, я поняла, что Януш точно не мой автор.
Слишком все грустно и банально, хотя вроде и жизненно.
Но, видимо, в окружении у меня столько много таких вот знакомых, что на такие книги даже жалко времени.

Когда попросишь любого гражданина изобразить хорошего человека, большинство откажутся и пасуют, а вот Федор Михайлович - НЕТ: "Трус тот, кто боится и бежит, а кто боится и не бежит, тот ещё не трус.
Произведение сильное и актуальное на все времена. Оно повествуют о том, что доброта и искренность сегодня никогда не встречаются в чистом виде, безо всяких "примесей". А если и встречаются, то моментально изничтожаются людьми, которые изголодались по этим чувством.

Це одна з найгірших книжок, які мені доводилося читати. Ледве змусив себе дочитати. Такої маячні я не очікував, особливо після попереднього прочитаного роману Леві, який хоч і був поверхневою мелодрамою, але без таких зашкварів, як тут. Роман — ніби повна колекція найтупіших ідей, найтупішої поведінки, найтупіших рішень, найтупіших і найбанальніших сюжетних поворотів. Герої просто якісь розумово відсталі. Не розумію, як таке хтось всерйоз міг писати. Бо це явно не сатира. Але написано. Єдиним нормальним моментом у книжці був лист божеволіючої матері до доньки, але й це, підозрюю, звідкись узято, бо навряд чи щось оригінальне можливе в тексті, повністю склеєному із найбанальніших шаблонів і стереотипів.