Пастка для різника

За вікнами вагона у надвечірньому присмерку миготіли обриси дерев. Розмірена хитавиця присипляла, але серце час від часу зривалося наполоханою пташкою та, наче намагаючись звільнитися з клітки, товклось об груди й падало глибоко-глибоко.

Він їхав світ за очі. Чи, краще, не брехати самому собі й зізнатися, що не їхав – тікав. Одначе тікаєш завжди від чогось, а він, хай як копирсався в собі, не міг пригадати нічого, що би погнало його в далеч. Безліч разів він ставив собі одне й те саме мало не істеричне запитання: куди, від чого, навіщо? І стільки ж разів його мозок відмовлявся добудувати логічний ланцюжок до кінця.

Він не знав – просто відчував, що чинить правильно. Немов тварина, котру жене інстинкт, змінював вагони, екіпажі, вокзали, готелі, щоб тільки не стояти на місці, бо інакше…

А що – інакше? Що сталося б, якби ця незрозуміла втеча від примар припинилася? Якби одного ранку він твердо вирішив оминути чергову будівлю вокзалу та принаймні ще на тиждень залишитися в готельному номері? І тут серце знову перелякано стискалося, перетворюючись на крижаний камінчик, аж хололо у грудях від жаху – ні! Неможливо! У жодному разі! Тільки вперед! Не зупинятися, продовжувати рухатися далі.

Дедалі частіше йому здавалося, що десь не вистачає якоїсь деталі, ніби шматочка головоломки, котра прояснила б усю безглуздість його панічної втечі від самого себе. Та хай би як він силкувався пригадати, хай би як довго сидів, обхопивши голову руками, чи вишукував би потрібну латку для власної пам’яті, нічого не вдавалося. Десь далеко за видноколом причаїлася незрозуміла загроза, що жалючими батогами періжила змилених коней його втечі.

Найпаскуднішим у цій шаленій мандрівці було те, що йому не вдавалося пояснити її навіть самому собі. Скільки разів він ставав перед черговим готельним дзеркалом із твердим наміром поговорити із власним відображенням? Скільки разів чув від самого себе слова: гаразд, ну ж бо, з’ясуємо, що трапилось? І щоразу не заходило далі розпачливо стиснутих кулаків, риски блідих вуст і відчаю в очах. Він не знав! Чорт забирай, не знав! І ще – він боявся.

Боявся думок, котрі здавалися чужими, немов народилися не в його мозку, а десь інде й залетіли до голови лише погостювати. Ті думки породжували відчуття, ніби хтось сторонній нашіптує йому на вухо, вимощує лунку порожнечу черепа кавалками тривожної втоми, наказує та змушує, страхає й жене у безвість чужих вокзалів, готелів, перегонів і станцій. У такі миті він панічно боявся, аби призвідник тих моторошних помислів не прокрався назовні, не виповз із якогось потаємного закапелка його мозку та не взявся порядкувати на власний розсуд. Звідки виникали такі дурнуваті асоціації, він не уявляв.

Вагон тонув у сутінках, скрипів і, погойдуючись, заколисував.

Величезне Місто ніколи не спало. Навіть у найглухіші нічні години воно жило іржанням коней візників, цокотінням копит по бруківці, п’яними вигуками в темних завулках, шарудінням пацюків у смітниках. Воно куталося у набридливу сіру мжичку, котра навіть улітку перетворювала день на осінній присмерк, дихало важким духом ріки, їдким смородом нетрів і чадом безлічі димарів. Комусь воно могло б здатися найогиднішою місциною на світі, але він його любив. Кохався в ньому, як лісовий хижак, що темної ночі виходить на лови, кожною шерстинкою відчуваючи напружене збудження.

Він блукав Містом, наближався до потрібного місця за тільки йому відомим таємничим алгоритмом, міряв кроками мокру бруківку вулиць, насолоджувався власною силою та міццю, здригаючись від солодкого передчуття.

Не завжди під час нічних прогулянок Містом він знаходив бажану розраду. Дуже часто задовольнявся самим лише очікуванням, що переповнювало вени напруженням, а рот – в’язкою слиною. Та й цього іноді вистачало. Вистачало кількагодинного чатування в темному провулку, аби, зрештою, руки налилися непідйомним свинцем утоми, котра підказувала, що на сьогодні прогулянці кінець. Вистачало простого зачудування запахами Міста, котрі він смакував, немов найдорожчий хмільний напій…

У світлі вуличного ліхтаря попереду промайнула постать, і він, достоту як справжній хижак, утягнув носом повітря, намагаючись вловити легкий запах парфумів – жінка… Ноги – лапи хижака – напружились, і чіткий крок перетворився на м’яке, безшелесне перетікання від одного острівця пітьми між будинками до іншого. В роті з’явився слабкий металевий присмак – у зачудуванні він прикусив губу, проте й не думав зважати на пульсуючий гарячий набряк. Лише вперед, туди, до постаті, що зринала в черговій плямі світла, не опускаючи погляду, не відриваючись від солодкавого запаху…

Екіпаж, запряжений двійком коней, вискочив зі сльотавої пітьми десь з-за лівого плеча, і пронизливе іржання розжареним шпичаком увігналося в його мозок, обсипало приском та змусило шарпнутися геть, утратити слід і запах.

– Куди преш, диявол би тебе вхопив?! – оглушливим громовим пострілом гримнуло над головою, і він недоладно змахнув руками, затуляючись від раптової небезпеки й провалюючись у моторошну безодню…

– Пане, – хтось торсав його за плече, – пане, прокиньтеся, ми під’їжджаємо!

– Га? – він перелякано шарпнувся й боляче вдарився плечем об перестінок. Скинув руки у безпомічному жесті, так наче хотів затулитися від підступного удару.

– Господь із вами! – й собі затулився вільною рукою довгобородий провідник, наляканий такою бурхливою реакцією пасажира. – Чого ви сіпаєтеся, мов чорта побачили?

– Що? – він провів долонею по обличчі, відганяючи уривки якогось моторошного сновидіння, котре за лічені удари серця перетворилося на дим і розчинилося у спертому повітрі вагона разом із його важким віддихом. – Що трапилося?

– Під’їжджаємо, кажу! – провідник поправив кашкета та прокашлявся в кулак. – Наступна – Проскурів.

Розділ 1

1

Вибиратися з-під ковдри у півтемряву вихололої за ніч кімнатки страшенно не хотілося, і Яків усіляко намагався відтягти неприємну мить остаточного пробудження. За вікном ще колихалася густа нічна пітьма, об шибку ледь чутно шкреблися сніжинки, будинок німував, і так добре було лежати під ковдрою, слухати шарудіння снігу й думати, що все місто ще спить, а ти, сам-один посеред цього безмежного моря тиші, вже прокинувся.

Невеличкий Проскурів додивлявся останні передсвітанкові сни й розмірено дихав, приспаний сніговою колисковою. Яків нашорошив вуха: за звичним цоканням ходиків у сусідній кімнаті почулося, як десь скрипнула дошка, брязнула на першому поверсі пічна заслінка, а потім будинок знову поринув у ранкову дрімоту.

Аж ось десь звіддалік, із морозяного світанку, долинуло погейкування візника, під самісіньким вікном розляглося рипіння снігу під чиїмись швидкими кроками, а з кухні почувся голосний брязкіт посуду – світ потроху прокидався, готуючись до нового дня.

Яків дозволив собі ще кілька хвилин порозкошувати в ліжку, а тоді, вловивши вухом, як унизу засичав самовар, рішуче хукнув і відгорнув ковдру. Долівка обпекла босі ноги, тож він, не зволікаючи, метнувся до дверей і гукнув у темряву сходів:

– Йосько!

Йоська – страшенно рудий і кирпатий семирічний племінник власника «Мебльованих кімнат Розенберга» на розі Ремісничої й Дворянської щоранку тарганив нагору важку мідну миску з теплою водою для вмивання. Це, а також ранковий чай із немудрящим наїдком і прибирання кімнат раз на два тижні, належало до переліку послуг, названого Моше Розенбергом «частковим пансійоном». Одначе гас для освітлення апартаментів пожильці мусили купувати за свій кошт.

– Іду! – пролунало знизу, й темрява відразу посвітлішала від вогника свічки.

Яків залишив у дверях шпарку для Йоськи і, мерзлякувато підстрибуючи, босоніж пробіг до спальні одягатися. Спальнею велично йменували кімнатку, у якій заледве вистачало місця для вузького ліжка, гардеробної шафи «в дальньому кутку» та столика з порожньою гасовою лампою. Коли Яків заносив до кімнатки стільця, на спинці котрого складав звечора одяг, у спальні зоставалося місця якраз на те, аби розвернутися. «Та, зрештою, менший простір легше нагріти», – полюбляв приказувати пожилець, адже боявся холоду.

У вітальні рипнули двері та щось гримнуло: певно, Йоська з його вдачею на халепи за щось зачепився.

– Обережніше там.

– Пізно, – шморгнув носом Йоська й бебехнув миску з водою на туалетний столик. На підлозі темніла мокра пляма.

Яків гмикнув та осудливо глянув на малого.

– Я зара витру, Яш! – Йоська скочив до дверей, забувши свічку. З темних сходів знову долинув грюкіт.

Звертання було панібратським, але Яків сам дозволив малому звертатися до нього на «ти», не терплячи «викань», а тим паче «пана Ровнєра». Йоська просто роздувся від пихи, коли вперше почув такий дивний дозвіл. Це миттю підносило його в статусі й перетворювало зі щербатого служки на справжнього розпорядника.

– Не вбийся!

Йоська повернувся за півхвилини, старанно зачухуючи забите коліно, й ретельно порозвозив пляму мало не по всій вітальні.

– Позачергове прибирання вийшло!

– На винагороду за нього й не сподівайся, – Яків наставив на малого пальця. – Твоя воля – ти б постійно такі капості робив. Сніданок готовий? Мушу бути в лікарні раніше.

– А шо там? – витягнув худу шию малий. – Когось різатимеш?

– Багато будеш знати… – Яків розвернув малого та злегка приклався долонею ззаду до його штанців. – Свічку не забудь! До речі, чому не з лампою?

– А я вчора гасу не купив! – Йоська пошкріб потилицю. – Сьогодні до Шейнбарга біжу.

– На мене ще візьмеш, – Яків подлубався в гаманці й подав малому кілька монет. Йоська затис гроші в кулаці, схопив зі столика свічку й ушкварив на кухню по чай і сніданок.

Учора по обіді безпосередній начальник Якова – завідувач лікарні, городовий лікар Амвросій Михайлович Штофф – попрохав його з’явитися на службу на годинку раніше, мовляв, є важлива розмова. Від подальших запитань головлікар просто відмахнувся, буркнув, що зайнятий, і встромив носа в стос паперів, навалених на його стіл.

Сьорбаючи слабенький чай, Яків спостерігав, як сірий світанок скрадається понад вершечками дерев, а сніг непомітно змінюється крижаним дощем – весна потроху вступала у свої права, хоча до справжнього тепла, зважаючи на те, що на календарі стояло лише третє березня, було ще далеко.

«До тепла й до багнюки», – подумав Яків і пересмикнув плечима від згадки про легендарну проскурівську багнюку.

Щовесни, щоосені та після затяжних дощів місто, за винятком кількох його центральних вулиць, нагадувало непролазні болотяні нетрі, де підводи та екіпажі намертво загрузали в баюрах, а перехожі марно намагалися бодай якось їх обминути. Немов Божого благословення чекали або на морози чи на сонце, котрі висушували багно та давали змогу пересуватися містом без ризику загубити взуття у найближчій канаві.

У кімнатці відчутно потеплішало – певно, Йоська все ж здогадався підкинути до печі дровець. Ех, – Яків відставив порожню чашку, – як зараз було б добре знову пірнути під ковдру й послати під три чорти дощовий ранок. Але Яків знав, що з Амвросієм Михайловичем так не пожартуєш. Коли Старий, як його позаочі називали в лікарні, щось просив, потрібно було виконувати або прощатися зі службою. Інша річ, що Старий ніколи не вимагав нічого неможливого (городовий лікар хоч і не був мудрагелем, проте чином не зловживав і якщо й карав, то справедливо).

– Йосько!

– Га? – пролунало знизу. Сходи скрипнули, й за мить розкошлана голова вигулькнула у просвіті дверей.

– Газет не було?

– Нє! Гордій ше на станцію не ходив.

– Сьогодні піде?

– Ніби збирався.

– Тоді мені прибережеш. Забирай посуд.

Слідом за рудою головою до кімнатки пропхався весь Йоська. Він згріб посуд на тацю й, балансуючи незручною ношею, посунув до кухні.

У крихітному Проскурові власних газет не було, тож Яків, як і більшість мешканців, стежив за новинами з часописів, які регулярно доправляли до міста потягами. Щоправда, частенько траплялося, що газети прибували із запізненням на тиждень-другий, тож у тихому болоті околиці держави, котрим був повітовий Проскурів, могли обговорювати події, що їх деінде давно обсмоктали й устигли забути. «У Петербурзі вже друге дитя народилося, а ми у Проскурові й досі на весіллі гуляємо», – жартували містяни.

Та навіть старі газети завжди розмітали, адже в такий спосіб і у Проскурові можна було почуватися причетним до життя держави та цілого світу. І Моше Розенберг, цінуючи престиж закладу, регулярно, хоча й не завжди успішно, винищував мишей і блощиць, а також замовляв для пожильців свіжу пресу. Щоправда, доводилося пильнувати, аби зачитану газету не пожбурив до печі Йоська.

Яків накинув пальто, сумним поглядом ковзнув по мокрій шибці та вийшов за двері. На першому поверсі спохопився, що забув портфель, і потупав по нього нагору. Нарешті вийшовши надвір, Яків згадав, що не подивився у дзеркало, а це було не надто гарною прикметою.

«Чекай неприємностей», – подумав він, ступаючи під дощ.