Драбина

Так-так, в якись момент, читаючи Драбину , я зрозуміла, що хочу до Толіка. На місяць, на тиждень, на пару днів, та хоч на день! Хочу туди, в Іспанію, в його двоповерховий будиночок з ангелами і кактусами, в сонячні ранки, в спекотні полудні, туди, де немає спокою ні хвилини, але цей неспокій такий спокійний… без сирен, без вибухів, без цих сних шахедів і д*аних ракет… І я б з радістю носила гарбузи і дині кілометрами, не для фігури, щоб не думати про все це, що зараз тут відбувається, щоб забутись, хоч на мить. І я би з радістю вислуховувала настанови Григорівни і причитання по її слинявому Вадіку (Валдіс взагалі то, пес), і їла би, не ремствуючи, тонни вареників і оладок, приготованих Толіковою мамою, і, можливо, сперечалася б з Анатолієм Степановичем просто так, і надавала би по морді руському Льоні теж просто так, але по дєлу… Звісно, забутись не вийшло б, будь благословен (чи проклятий) інтернет, але ж це так привабливо… помріяти. І мабуть весело отак жити, цілою купою. Тоді не так страшно, мабуть…

Угу, особливо «весело» Толіку, який від великої рідні і їх вказівок, як жити, втік аж в Іспанію. І нарешті купив собі омріяний будинок, але на цьому мрія закінчилася. Адже старому придурку захотілося погратися у війну, і вся велика родина Толіка, включаючи собаку тітки з тіткою, подругу сестри, одноного дядька, матір, і навіть котячі свекруха з невісткою приїхали до Толіка.

Як же лягла на душу меня ця книга! Так затишна, проста, весела і водночас сумна. Тут смієшся, а тут хочеться плакати, адже сама що хвилини листаєш той ненависний уже телеграм, з якого 24 лютого повидаляла всі розважальні і кулінарні канали, залишивши лише новини і чат лл з українськими подругами (два, бо різні), і саме ці чати не давали зійти з розуму. А якщо і було трохи, то сходили всі разом, сміючись і плачучи.

Толік теж сходив з розуму від гармидеру в цій майбутній колисці усамітнення. Ключове слово - майбутній. Забагато пʼє кави, часто пісяє, мало їсть, сорочечка не того кольору, дівчини чомусь (чому?!) немає, дивний розклад дня… пізно ліг, пізно встав, знову кава… Аааа І не врятує ніхто. Є варіант, але до нього ще дожити… От і стоїть драбина коло вікна. Як запасний вихід. Чи вхід. Як порятунок. Жаль, що не можна таку драбину прилаштувати до життя.

Перевод.

Да-да, в какой-то момент, читая Лестницу , я поняла, что хочу к Толику. На месяц, на неделю, на пару дней, хоть на день! Хочу туда, в Испанию, в его двухэтажный домик с ангелами и кактусами, в солнечные утра, в жаркие полдни, туда, где нет покоя ни минуты, но это беспокойство такое спокойное… без сирен, без взрывов, без этих сных шахедов и д*анных ракет… И я бы с радостью носила арбузы и дыни километрами, не для фигуры, чтобы не думать обо всём, что сейчас происходит, чтобы забыться хоть на мгновение. И я бы с радостью выслушивала наставления Григорьевны и её причитания по слюнявому Вадику (Валдис вообще-то, и он пёс), и ела бы, не сетуя, тонны вареников и оладий, приготовленных Толиковой мамой, и, возможно, спорила бы с Анатолием Степановичем просто так, или давала бы по морде русскому Лёне тоже просто так, но по делу… Конечно, забыться не получилось бы, будь благословен (или проклят) интернет, но это так привлекательно ... помечтать. И наверное, весело так жить, целой кучей. Тогда не так страшно, наверное…

Угу, особенно «весело» Толику, который от большой родни и их указок, как жить, убежал в Испанию. И наконец-то купил себе желанный дом, но на этом мечта закончилась. Ведь старому придурку захотелось поиграть в войну, и вся большая семья Толика, включая собаку тети и саму тётю, депрессивную подругу сестры, одноногого дядю, мать, и даже кошачьи свекровь с невесткой приехали к Толику.

Как же легла на душу меня эта книга! Так уютная, простая, весёлая и одновременно грустная. Здесь смеешься, а тут уже хочется плакать, ведь сама что минуты смотришь в этот ненавистный уже телеграмм, с которого 24 февраля поудаляла все развлекательные и кулинарные каналы, оставив только новости и чат лл с украинскими подругами (два, потому что разные). И именно эти чаты не давали сойти с ума. А если и было немного, то сходили все вместе, смеясь и плача.

Толик тоже сходил с ума от кутерьмы в своей будущей колыбели уединения. Ключевое слово – будущей. Много пьет кофе, часто писает, мало ест, рубашка не того цвета, девушки почему-то (почему?!) нет, странное расписание дня… поздно лёг, поздно встал, снова кофе… Аааа И никто не спасёт. Есть вариант, но до него ещё дожить… Вот и стоит стремянка у окна. Как запасной выход. Или вход. Как спасение. Жаль, что нельзя такую ​​лестницу пристроить к жизни.

Оскільки це, мабуть, мій останній челендж ЛЛ, і в наступному році я остаточно перейду на Rork та Goodreads, хочеться якнайбільше популяризувати в ньому сучасну українську літературу. А "Драбина" била визнана книгою року у 2023-ому, і вона на це заслуговує. Ця і сторія - про війну, яка зламала наші плани т а наші життя. Про рідних людей, про те, що сім'я - це не та ідеальна картинка, яку ти собі змальовуєш в уяві. Вона може бути нічним жахіттям та джерелом стресу, але іноді це все, що в тебе залишається.

Герой цієї історії живе в Іспанії - в нього хороша робота, він щойно купив будинок. Але в Україну приходить війна, і через кілька тижнів уся родина Толіка, разом зі своїми домашніми улюбленцями (серед яких кошачі невістка та свекруха) теж опиняється в Іспанії. Дуже живі, емоційні та впізнавані образи. Поки читала, було враження, що дивлюсь кіно або спектакль. Тут чудові діалоги та авторські ремарки, тож я не здивуюсь, якщо все це перероблять у сценарій. Гарна історія, трошки весела, сумна, щемлива - як саме наше життя.