Ідеальне місто Ода. Імена у всіх односкладові заради рівності, немає злочинності, немає безробіття, немає хвороб. Навіть «мінус» у тому, що жінки міста не можуть мати дітей біологічно, обернуто на «плюс», бо кожен тепер може купити собі немовля. Так би мовити, генетично модифіковане. Хочеш музиканта – на тобі музиканта, хочеш гуманітарія – на тобі гуманітарія. І не треба ніяких документів, складу сім’ї, нескінченних перевірок надійності. Достатньо прийти до Лавки продажу дітей та вибрати пухкенького рожевощокого пупса. А Ка вам його заверне і благословить «Дякуємо за покупку! Щасливого нового життя!».
Ка – молода дівчина, яка працює продавчинею у згаданій Лавці. Вона вірить, що дітей виробляють на фабриці, а «залежаних» (ті, що не продалися і досягли віку у 6 місяців) відправляють на перепрограмування. Що воно таке те «перепрограмування» Ка не особливо замислюється. Повсякденність Оди не надто відрізняється від нашої: робота – вдень, відпочинок ввечері. Танці і коктейль – якщо пощастить, піца в мікрохвильовці – якщо не дуже. У розмірене життя Ка вривається непереборне бажання дізнатися більше про симпатичного сусіда. Хто б знав до чого все це призведе…
Я хотіла прочитати цю книгу ще від її видання: люблю антиутопії, та і назва інтригує. Проте саме ці бажані очікування зіграли зі мною погану гру :( Чи я надто присікувалася? Але почну з того, що на відміну від багатьох рецензентів, які заявляють, що світ Оди прописаний, я його не побачила. Адже що саме призвело до того способу життя – так і не має пояснення. Часовий простір також не зрозумілий, адже ідею Лавки подав прадід одного з героїв, тобто сьогодення – як мінімум третє покоління від Часу Х. Проте у декого на стінах висять портрети учасників Революції Гідності… Цей момент мені взагалі був як постріл у скроню – до чого це?! Місто не надто ізольоване, до найближчого – лише кілька сотень кілометрів, але нікому з мешканців то не цікаво. Вони живуть у бульбашці Оди. Хоча всі знають, що є ще «дикуни»-старовіри, які живуть у селищах десь у лісі, батьки одного з героїв саме старовіри, але він з ними не спілкується. І от тут також нестиковка: якщо всі діти – куплені, то як так, що герої виросли у дитбудинках?
Функціонування Лавки також викликає багато питань. Якщо покупка – єдиний спосіб мати дитину, по опису Лавка достатньо велика, то чому продавчиня лише одна? Логічно, що єдиний спосіб отримати дитину неодмінно буде контролюватися певними людьми, тому працювати там абихто не може, але Ка – саме «абихто». Хто опікується дітьми? Ка їх тільки кормить, а хто переодягає, купає? Чому вночі (та й у день) там немає ні-ко-го?
Вштирив мене дуже вислів «крайня дитина»… Я спостерігаю моду замінювати слово «останній» на «крайній» вже деякий час. Але, якщо в усному мовленні я ще можу це зрозуміти (але не прийняти), то у книзі, де текст має відповідати правилам правопису, такі випадки неприпустимі, як на мене.
В цілому є ще купа моментів, через які я перечіплялася продовж читання, але то вже буде занадто. Коли я читала «Подяки», то певною мірою багато чого стало зрозумілим. Авторка пише в основному для дітей, її твір на конкурс «Напишіть про мене книжку» отримав відгук «Для домашнього використання». Так от «Лавка», перший твір для дорослих, так само для домашнього використання. Текст надто «сирий» і не рятує навіть те, що це лише перша частина циклу, бо наступну я точно не буду читати :(
6 понравилось
