Паперовий міст

Хоч поезія Василя Махна писана, переважно, про такі буденні (на перший погляд) речі, але просто читати її неможливо – треба переживати ці вірші. Уявляти собі та спостерігати всі ті вітряки на будинках, різдвяні дощі і листування царя Миколи ІІ зі своїм братом Михайлом, датоване 1916 роком… Мені завжди було надзвичайно приємно знаходити у віршах Махна щось рідне і знайоме у буквальному сенсі. Він – земляк моїх батьків, а тому коли пише про річку Джуринку і місто Чортків так само віддано, органічно й невимушено, як, наприклад, про Коні-Айленд та Нью-Йорк (у Штатах поет мешкає вже 17 років), то робиться відразу несказанно затишно і приємно. А «богемські» хмільні посиденьки тернопільських поетів у місцевих забігайлівках, як виявляється, нічим не згірш персонують у віршах, ніж дебелі ірландці з американських пабів. І я точно знаю, якими вулицями ходив автор, «помінявши “Козу” на “Бункермуз”», бо це такі кнайпи у Тернополі, де знайомі не тільки меню, а й обличчя… Від того й «американські» вірші Василя Махна робляться ближчими, зрозумілішими. Читаєш і бачиш, що в непоказній простоті цих рядків, так насправді, загорнуто набагато глибинніший зміст.

і здається сплутав: де схід де захід і стою на площі як блудний син і бере мене вітер під пахи а у мене ні крил ні сил