Він завжди знав мене найкраще. І мкея цього бракує, його розуміння мене. Мені бракує всього, що було пов'язане. Того, як він дивився на мене, як дивився на інших, як усміхався, реготав, ходив, стояв. Як він глузував з мене і піддражнював мене. Як він читав поезію. Як розмовляв. І я ніколи вже не побачу, як він дивиться на мене, коли я підходжу, і не побачу, як він усміхається, помітивши мене, і ніколи вже не почую, як він запитує, чи все зі мною гаразд, і ніколи до нього не доторкнусь, а він ніколи вже мене не пригорне, не поцілує, не заговорить до мене і не розсмішить. Я більше не годен про все це думати і обертаюсь на звіра. Бодай так я можу забути про Габріеля, забути все людське і просто жити, їсти й дизати. А все ж таки хочу бути людиною; хочу думать про нього, бо тоді відчуваю, що він і досі живий, принаймні в моїй голові.