Книга дуже важка. Психологічно важка. Про малечу, але переважно для дорослих. Велика Вітчизняна війна очима дітей. Оцінювати і якось коментувати таку тему дуже складно. Але все ж таки спробую.
В цьому оповіданні Оксана Іваненко розповідає про перші години, дні, тижні війни у Києві, про людей, які самовіддано йшли на фронт, працювали в тилу ворога або… прислужували фашистам, так, були і такі….
А насамперед у книзі показана доля дітлахів, вихованців Київського дитячого будинку. Колись у кожного з цих дітей були мати і батько, дідусі та бабусі. А далі - фашистська окупація, батько йде захищати Батьківщину, а мати разом з дитиною женуть до німецького концтабору Аушвіц, що є втіленням зла, жаху, нелюдських знущань та смерті.
Діти плакали, стогнали, притулюючи до себе ліві ручки. Так, для фашистського порядку їм усім понаколювали номери на ручках…Мати сиділа й повторювала: - Сімсот двадцять три тисячі чотириста п’ять. Сімсот двадцять три тисячі чотириста п’ять… Щоб не загубити… Щоб не загубити…
Інколи валив густий сиво-чорний дим – з найдальшого барака праворуч, і коли повівав вітер, страшний сморід линув звідти. - Там лазня, - казали наглядачки. - Знаємо, яка лазня, - шепотіли жінки. Вони не знали, але догадувалися, що там щось страшне.
Кожна глава книги – це спогади дітей про їхнє ув’язнення в концтаборі, їх визволення радянськими солдатами, життя малечі у дитячому будинку – будні та свята. А ще багато історій про всиновлення радянськими людьми сиріт. І про той час, коли не було меж у великій країні – Вітебськ, Київ, Донбас, Мурманськ, Ленінград, Новосибірськ…, коли ніхто не бачив різниці поміж українців, вірмен, білорусів, таджиків, росіян… Бо це була єдина і могутня держава під назвою СРСР, в якій кожна людина відчувала себе захищеною та впевненою в завтрашнім дні.
Вона якось впевнено сказала: - Радянська влада не дасть їм загинути. – І в цьому була така віра – і в нашу перемогу, і в нашу владу, і в наших людей, - що я з великою повагою подивилася на неї.
І дійсно так. Завдяки єдності народів СРСР одержав перемогу над нацистською Німеччиною.
Але ж чи пам’ятаємо ми про це тепер? І чому зараз я пишу ці рядки, а мені так боляче…?
Вважаю, що цю книгу треба читати обов’язково кожному. Щоб пам’ятати. Завжди.
Когда зароем в катакомбах нашей памяти Тех, что росой багровой Землю обняли… И как Земля потом глотала раны те… Мы сами будем ли достойны, чтоб нас помнили?.. /Скрэтч, "Память"/
До того ж, книга Оксани Іваненко є російською мовою «Родные дети» .
16 понравилось
