Палімпсест

На Колимі запахло чебрецем і руто-м ‘ятою і кропивою. Кохана сестро, дякую. З любов’ю паду в про-тебе-спогади лицем. А й спогади: сліпна коротка мить і ти в сльозах – обранена об мужа. Квадратний отвір вахти і байдужа сторожа. І маленький син кричить “Мій татку, до побачення!” А ми вдивляємося в те, що на екрані яви чи снива. О мої кохані розлучні лада. Як вас світ гнітить, об вас обпертий. Від рамена – крик, високий зойк – у дві гінкі долоні, неначе рури, мов многоколонні голосники атлантових музик. А Ти – відтята, стята, нежива, відторгнута, чужа, сумна, ворожа, пройдисвітів береш до свого ложа, аби не гнула нас заброд божва. І як тепер пізнати – де мій брат, і як сестру пізнати? По риданню тонкоголосому. Як зойкне дланню - аж задрижить тюремних вахт квадрат. Стоїть твій муж – опроти ста століть, де й нам опроти ста століть стояти і навіжену матір виглядати, що з білих божевіль до нас біжить.