Лучшие книги Василия Махна

Події, що про них розповідає Василь Махно у дебютній збірці короткої прози, відбуваються за різних часів і на різних континентах, проте хай у чиї вуста вкладено історію – чоловіка за п’ятдесят, літньої вдови чи малого хлопчиська, – їм віриш. Адже оповідання позбавлені будь-яких авторських узагальнень, висновків чи напучувань. Це безсторонні розповіді про долі цілком різних людей, чесні й позбавлені пафосу. Але саме чесність і позірна простота очуднює цю прозу, звичні на перший погляд і невибагливі деталі додають таємничості і не відпускають читача від першої і до останньої сторінки.

Це джазово-поетична подорож автора зі Сполучених Штатів до України через Берлін і назад, ілюстрована авторськими світлинами Володимира Давиденка.

Василь Махно (1964 г. р., Чортков на Тернопольщине) — поэт, прозаик, эссеист и переводчик. Его произведения переведены на многие языки. Лауреат нескольких литературных наград, в том числе Фонда Коваливых (2009), Международной поэтической премии «Повеље Мораве» (Сербия, 2013), «Книга года ВВС» (2015), Украинско-Еврейской премии «Встреча» (2020). С 2000 года живет в Нью-Йорке.

В эпическом романе «Вечный календарь» Василя Махно события разворачиваются на протяжении четырех столетий — от XVII века до наших дней. Центром повествования избрано небольшое селение Мытницу, население которого с периодической повторяемостью переживает войны, опустошения, упадки. В романе одновременно сосуществуют локальные и глобальные события, разные этносы противостоят и дополняют друг друга.

Автор использует в таком масштабном произведении различные стратегии повествования, чтобы усвоить исторический и персональный опыт памяти места и пространства на маленьком участке земли между Мытницей, Чортковом, Язливцем и Бучачем.

До нової поетичної збірки Василя Махна «Одновітрильний дім» уві­йшли вірші, написані протягом 2018–2020 років. У них — океанічні прос­тори та безмежжя атлантичних узбереж, над якими пролітають кити, серпневі комети й серпокрильці, кукурікають дощі, а Бах, замість музики, займається плеканням бджіл. З вікон поетового дому, що пливе під одним вітрилом, видно найдрібніші деталі світу, чути, як баламкають бакени і з’яв­ляються рідні та далекі береги.

Нові вірші Василя Махна, зібрані у книжці «Паперовий міст», творять крихку лінію письма, якою прописано міста, імена, будинки, птахів, риб. У них — своя історія і своя метафізика. Цей міст розхитують сім вітрів, у його метафізичному сплаві легкі конструкції, що збудовано з літер та слів, провисають лінією мови, линвою її існування. У «Двадцять одному вірші про кохання» – другому розділі книжки - любовна географія стає урбаністикою і тілом, містами і країнами – усім, де можна триматись за повітряну руку на повітряному мості. Текстову частину доповнюють прозорі й глибокі лінійні ілюстрації знаної львівської художниці Лесі Квик.

«Махно – українець, який став космополітом, і космополіт, який залишається українцем. Він, мабуть, перший з українських поетів, який узяв на себе відповідальність за втрачений багатокультурний всесвіт України... Багатомовне середовище, з нью-йоркської вершини якого видно цілий світ, полегшило поетові його лінґвістичне вигнання; мало того, урбаністичну розмаїтість Америки, яка нагадує йому про багатомовний усесвіт польсько-єврейських містечок на околицях Австро-Угорської імперії, він уважає своїм власним надбанням. Із часом метод, у який Махно накопичує матеріяли для своїх творів, і самі ті твори розкриють дослідникам ставлення поета до російської літературної спадщини, польських історичних посилань, сучасної американської просодії та української культурної традиції...». (із переднього слова Йоханана Петровського-Штерна до книжки)

У збірку «Околиці та пограниччя» знаного українського письменника Василя Махна увійшли вибрані есеї, які було опубліковано впродовж 2011–2018 років в українських журналах «Критика», «ШО» та інших виданнях, а також новий есей «Сім листівок з Америки». Есеїстику Василя Махна було номіновано на премію імені Юрія Шевельова, а книжки перекладів виходили у Польщі та Сербії. Василь Махно уже майже два десятиліття мешкає у Нью-Йорку, великою мірою є нью-йоркським поетом, тож його оптика — оптика трансатлантичних перельотів, його тексти — прагнення долати відстані, стягувати, мов ниткою, сюжети між континентами, між Нью-Йорком і Бучачем, Тернополем і Парижем, між Колумбією і Монголією. Махно збирає повітря та складає пам’ять — сторінку за сторінкою, мапу за мапою, про втрати та кохання, про міста, про узбережжя, про околиці, про пограниччя.

Нова книжка есеїстики Василя Махна — це мандрівка в історію, у минувшину — у пам’ять, у дошукування свого коріння. Вона розпочинається зі Стейтен-Айленду, неподалік теперішнього мосту Верразано, що завис над протокою, якою на початку ХХ ст. пропливали кораблі, доправляючи до Америки міґрантів з Європи.

Мандрівка триває не лише в межах Бруклину, Лонґ-Айленду чи майстерень сучасних американських художників, лекторіїв і Метрополітального музею. Вона шириться гайвеєм на позашляховику, трансатлантикою до Європи й далі аж до Індії. Ми валандаємо за Аґноном бруком Бучача, забрідаємо до чортківського водоноші, потрапляємо до Кривого Рогу і квартири Драча у Києві, у квартали Старого міста в Єрусалимі, до Італії, а зокрема, й до Венеції, щоправда, нью-йоркської — тої, яку заподіяв ураган Сенді, затопивши довколишні острови.

Мовити про нову збірку «Ровер» Василя Махна, народженого у Чорткові, нині нью-йорківця, можна багато і довго, розглядаючи під різними кутами. Вона витікає із попередніх збірок автора. Згадати бодай останні в часі прозову «Котилася торба», поетичні «Зимові листи» та «Я хочу бути джазом і рок-н-ролом. Вибрані вірші про Тернопіль і Нью-Йорк». У «Ровері» коліщата есеїстики та поезії рухають одне одного.

Вони несуть ровер у напрямку, давно характерному для Василя Махна. Читаємо про пограниччя, відгадуємо пригадування та конструювання, віднаходження себе та свого місця, виписування простору. Тут проступає те, про що писав Богдан Рубчак: «Махно ж бо передусім поет місця, поет простору, що різьблений часом, – поет часопростору».

У «Ровері» чи не найвиразніше спостерігається мистецтво пригадування. Виписування простору дитинства, простору зав’язаного на часі, чи навпаки.