У мене тіло з мармуру. І в горлі спинився крик: несила продихнуть. У мене очі згасли, ніби зорі, а руки рвуть ланцюг, котрий не розірвати. І є гірка відрада в тім, що мармур научений мовчати од віків. Хай мовкне горе і німіє біль, одягнені у камінь, мов у панцир. Тож уподоб мене, бажаний сон, допоки день не вихопиться з…
Развернуть