Цитаты из книги Маруся Чурай

Вже й Гриць мені повторював: - Затям, любов любов'ю, а життя життям.

Буває всяко, доля – не черінь. Любов – це, люди, діло неосудне. По всі віки. Во вік віків. Амінь.

Ніхто мене нічого не питає. Я всім чужа і всі мені чужі.

В житті найперше - це притомність духа, тоді і вихід знайдеться з нещасть.

- Хотіла жити, а життя не вийшло. Хотіла вмерти, - люди не дали.

Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана? Чи він мені, чи я йому - нерівня. Нерівня душ - це гірше, ніж майна!

Аякже, смерть усе-таки це празник, який буває тільки раз в житті.

Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам.

Ще тільки вирок – і скінчиться справа. І славний рід скінчиться – Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?

Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава, – її піснями плакала Полтава.

Мій біль в мені. А я у цих степах.

Приходишь в мир ты чистый, молодой, уходишь - весь измученный, седой…

Я складываю в душу все минуты, и горько, словно за свою вину. Хоть не имею на земле приюта, но знаю землю вширь и в глубину.

Чем на подходах ближе мы к столице, то тем прочнее люди запираются.

Приветливые кладбища бывают - шатёр небес - и нету ни следа. Живых живые часто убивают, а мёртвые не тронут никогда.

На свете приведений много разных, а здесь покой, давно уснуло зло. Ведь кладбище - оно, поверь, не страшное. Душа, бывает, лишь взмахнёт крылом.

Стару людину ганити негоже. Та й, власне, що ж, відомо вже давно: співає кожен, хто якої може. І так співає, як йому дано.

Часи були непевні, лиховісні. Як хмари в небі, купчилась війна. А це кохання почалося з пісні. Могло урватись тільки, як струна.

Любились ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить.

Я схилилась, бо хотіла пити, бо така задуха звідусіль! Я ж хотіла не себе втопити, я ж хотіла утопити біль!

Усіх Скорбящих Радості... Я рада. І що мене найбільше веселить, - коли так душу випалила зрада, то вже й душа так наче й не болить. Вже ні за чим на світі їй не шкода. Така полегкість, мало не сміюсь. А ця тюрма - оце і є свобода, бо я вже тут нічого не боюсь.

Там бій гримить. Там гине наша воля. Там треба рук, і зброї, і плечей. І що там варт чиясь окрема доля, той тихий зойк у безмірі ночей?..

Але ж, мабуть, ми правди не зурочим, що світ вже так замішаний на злі, що як платити злочином за злочин, то як же й жити, люди, на землі?