Отримавши завдання прочитати дану повість, через брак часу я був трошки невдоволений цією новиною.
Проте майже одразу я зрозумів – це недаремно. Чому? Хоча б тому, що мене вразила ця похмурість пейзажів, яка точно підкреслювала настрій повісті. Не дивлячись на те, що твір просякнутий наскрізь звеличенням слави українських оборонців, автор-таки не забуває нам натякнути на те, що все ж таки поляки і українці є братнім народом. Такі фрази можна трактувати по-різному: вони можуть підбити клинці у чийсь націоналізм, а по відношенню до інших – показати гуманізм і антивоєнний смисл твору Старицького.
Тим не менш, автор розглядає не лише історичну та частину, присвячену саме військовим діям, а все ж провадить щиру і дійсно любов до смерті. Ця тема – кохання між людьми, належними до ворожих таборів, описана, безумовно, не вперше, але вперше, на мій погляд, така любов – вічна і нескорена – була так точно, трагічно і жертовно розказана вперше, в усілякому разі, в українській літературі.
Всі образи, створені Старицьким, мають під собою деяких історичних особистостей, саме тому лякає своєю правдивістю та жорстокістю дії, так майстерно описані письменником. Але боротьба є боротьба, натякає автор. Саме тому будь-які чи майже будь-які втрати й жахи можуть бути виправдані, до речі, у цьому він сходиться з Львом Толстим, тобто виправдовує дії лише захисників-патріотів.
Одразу видно дихання саме 19 ст., адже, як відомо, за собою повстання Хмельницького носило, певна річ, здебільшого боротьбу проти соціального та релігійного гноблення українського народу. Повість можна за рядом ознак віднести до романтизму, що й заважає з повною правдивістю описати події. Як-от вдова Завистна у мить стала Орисею, донькою Завистного. Але це й не заважає книзі, навпаки, створює ще яскравіший приклад сили й незламності українців, хоча важко сприймати цей твір як суто національний, бо мав він, як зазначалося вище, характер антивоєнний, пацифістичний. Повість може бути гарним прикладом невмирущого духу будь-яких захисників своєї Батьківщини від її катів.