5

Людина. Сама назва повісті говорить про те, що йдеться у ній про людину, про те, чим є людина на фоні життєвих обставин. Вона може бути освіченою, сильною, незалежною, як Олена Ляуфлер, проте над нею все одно існує щось вище. Яке здатне зруйнувати пиху і всякі ілюзії, які людина може мати стосовно себе.
З одного боку позиція головної героїні заслуговує повагу. На тлі тогочасного ставлення до жінки як до нижчої істоти, як до коняки згідно зі словами одного майора, а до людини загалом як до «товариської, розумної звірини», вона насмілюється кинути виклик погрузлому в догмах суспільству, відкрито заявити про гендерну рівність та про людину як вінець творіння природи. Олена вміє любити і високо цінує це почуття. Проте з іншого боку до нього домішуються її самолюбство, самовпевненість, надмірна довіра до власних помислів, нездатність бути гнучкою, обмеженість рамками сповідуваного нею вчення. Через це, а не нібито через сильну життєву позицію, дівчина страждає.
Велика увага в повісті приділена «дідичності блудів»(спадковості помилок). Олена страждає тими ж пристрастями, що й батьки, хоч своїми ділами намагається активно це спростувати. І вона, і старше покоління Ляуфлерів надмірно горді. Тільки Олена через власну просвіченість, а батьки через великі достатки та високе соціальне становище. На основі різних об’єктів їхньої пихи та самолюбства і виникає на сторінках повісті гострий конфлікт батьків та дітей. Ніхто з них не може поступитися своїми принципами, від чого страждають усі.
Тільки життя розставляє усе по своїх місцях. Головні герої втрачають хиткі опори під своїми ногами, на які вони сподівалися. Те, що мало для них переважаюче значення, слугувало ідолом, вмить перетворилося на дим. Батьки втратили маєток, зазнали глибокого горя від своєї надії – сина Германа-Євгена-Сидора. А Олена у зв’язку з цим опинилася перед обставинами, у яких просвітницькі ідеї про здатність людини самій керувати своєю долею виявилися безсилими, «лярі-фарі»(пустою балаканиною). Психологічної сили її самої авторка не применшує. Завдяки їй Олена переборює багато труднощів, стає опорою для неготової до злиднів сім’ї.
Проте О. Кобилянська доводить: понад усе існує Божий промисел про людину. Ніби на посміх із себе колишньої, дівчина виходить заміж за чоловіка, далекого від свого ідеалу, обмеженого, який керується не розумом, а чуттям, і при цьому не відчуває до нього того високого кохання, про яке читала. У цей момент вона сама керується не розумом, який вважала чимось всемогутнім, а чуттям. О. Кобилянська своїм твором показує, як примітивно сприймалася людська і зокрема жіноча сутність її сучасниками, проте й закликає не возносити людину на п’єдестал божества, адже людина все одно залишається людиною.