5 "...треба перестати весь час озиратися на минуле, а налаштуватися на оптимістичний лад і старатися якнайліпше скористати із залишку свого дня. Адже що доброго ми здобудемо, коли повсякчас озиратимемося назад і звинувачуватимемо себе в тому, що життя склалося не зовсім так, як нам хотілося?"

Дивне відчуття від цієї книги. Вона огорнула собою повністю, відкривши легку печаль, схожу з тією, коли розумієш - у повітрі відчувається запах осені, хоча літо ще не скінчилося.

Ішігуро майстерно передав характер головного героя, від імені якого й ведеться розповідь. Весь роман - це спогади дворецького Стівенсона про свою службу у Дарлінгтон-Холі під час короткої поїздки живописними місцинами Англії.

Шість днів перетворюються в одну величезну рефлексію, де на фоні подій у маєтку розгортається чимало особистих драм. Саме ці драми - ключ до розуміння самого Стівенсона, який на вівтар служби поклав свої почуття і переживання. Намагаючись постійно носити  професійну личину, він пропустив чимало зі свого життя.

"Залишок дня" - це про той жаль, який відчувається через неможливість виправити старі помилки. Це про той відчай, який їсть душу, коли розумієш - повз тебе пройшло стільки всього, але через зайнятість і надмірну відданість своїй справі в тебе просто не було часу правильно трактувати знаки. Це про втрачені можливості і пустоту, коли до останнього переконуєш себе, що все зроблені і прийняті рішення не намарні, та десь глибоко всередині зачаїлася геть інша думка.

Ішігуро - метр психологізму, а яка  в нього безмежно прекрасний стиль тексту! Я не можу не порівнювати його з Кутзее - суб'єктивно ці чоловіки стоять для мене на одному рівні. На рівні беззаперечної любові.

Роман просякнуто смутком - сторінка за сторінкою відчуття туги проходить лейтмотивом. Та від того ще приємніше читати - останні літні вечори до "Залишку дня" ідеально припасували.

Некваплива, глибока, розмірена проза, до замилування майстерно написана.