Найлегший шлях для самоствердження хлопцеві з вищою гуманітарною освітою, який все-таки володіє словом, звичайно — писати вірші. Тут — широкий спектр для вибору. Можна писати дзвінкі римовані поезії про кохання і стати ідеалом екзальтованих панночок (з усіма витікаючими звідси не неприємними наслідками). Можна «мутити стіхи» іронічно-цимбалістського (все по цимбалах) штибу, знущаючись над усім тим, що ще вважається пієтетним у широкого українського загалу, і таким чином стати своїм у колах сексуально та інтелектуально пересичених снобів.
Можна творити заметафоризовані тексти без початку та кінця і всерйоз претендувати на свою ексклюзивність, аж поки тебе не визнають «невизнаним генієм». Можна також стати поетом-трибуном, писати гнівні вірші про «злочини режиму», викривати суспільні виразки і закликати маси до боротьби. В такому разі тобі гарантована любов закомплексованих активістів з числа різної масти опозиції та використання твоїх полум'яних рядків як цитат у мітингових промовах «вождів».
«Нє, панове, слава Творцеви, мені не двадцять шість років, аби я ставав на непевний шлях українського поета, — міркував двадцятисемилітній Автовізій, — мені треба щось більш поглинаюче. Наприклад, політика».