Душа простенька, тямлячи одне:
Як радісно було Творця їй бавить,
Вернути прагне щастя чарівне
І помиляється буває: славить
Мізерне щось, звеличує без меж,
Як нею вождь а чи вузда не править.
Потрібні, як вузда, закони; теж
Потрібні трони, звідки б додивлятись
У Місті правди до священних веж.
Закони є, та хто б за них мав братись?
Ніхто, бо чільний пастир хоч жує
І ремиґає, — він, проте, без ратиць.
Його ж отара верне на своє:
Як той же харч в вождя, що в неї зроду,
То іншого вона не визнає.
Отак призвів поганий напрям ходу
До того, що весь світ угруз в гріхах,
І винуватити не варт природу.