— Йдеться про Лео.
— Пам’ятаєш? Той міфічний герой, засмаглий під португальським сонцем, якого вона кохала все життя, хоч ніколи з ним не розмовляла?
— Ага, — невпевнено відповіла Каська. — Ну, може, і так.
— То цього разу вони собі вже поговорили. Без слів, ге-ге.
— Лінка! — вигукнула Наталія.
— А що таке? Ви ніжно дивилися одне одному в очі…
— Певне, що дивилися, — погодилася Наталія. — Боже, дівчата, він неймовірний...
— Я їду до Португалії на цілий рік, — раптом заявила Наталія.
— Що? Як?
— Ну, так. Лео знайшов для мене роботу в барі. Жити можу в нього. Вивчу мову, зубритиму хімію й фізику, а далі побачимо.
— А що каже мама?
Наталія знизала плечима.
— Норм. Я ж доросла. Вона навіть зраділа. Після всього… Розумієте, вона боялася, що я зламаюся й знову почну робити дурниці. А коли поруч Лео — мені точно нічого не загрожує.