Він саме заходив до бару. Їхні очі зустрілися. Лео. Її прекрасний Лео. Востаннє вона бачила його два роки тому, але здалеку. Він завжди був недосяжний. Але не сьогодні. Зараз достатньо простягнути руку. Та й вона змінилася. Перестала бути такою несміливою.
Виявилося, що досить одного погляду. І ось вони йдуть понад морем удвох. Наталія сподівалася, що мама не образилася, що донька вже першого дня не проводить часу з нею. Бо Наталія думала про одне. Про те, що мріяла про цю зустріч багато років, а здійснилася мрія саме тепер, коли вона в найгіршому стані, у найчорніший період її життя. І от їй вдалося з ним познайомитися.
— Hey, I think we’ve met, — сказав він. — Гадаю, ми вже бачилися.
— Так, — відповіла Наталія польською. — Я була закохана в тебе дуже давно, знаєш? Але ти завжди десь зникав, я не могла з тобою навіть поговорити. Лише тепер.
— What? — здивувався хлопець. — Що?
— Nothing. — відповіла вона. — Нічого. Sim. Yes, we have.
Так, колись ми вже познайомилися. Принаймні, бачилися. Це було так давно, немовби в іншому столітті.