Вельмишановні Брати у єпископстві, вітання вам і апостольське благословення!

ВІРА І РОЗУМ (Fides et Ratio) - ніби два крила, на яких людський дух підноситься до споглядання істини. Сам Бог прищепив людському серцю прагнення до пізнання істини, остаточною метою якого є пізнання Його самого, щоб людина, пізнаючи й люблячи Його, могла осягнути повноту істини про себе (пор: Вих. 33, 18; Пс. 27, 8 - 9; 63, 2 - 3; Ів. 14, 8; 1 Ів. 3, 2).

ВСТУП

"ПІЗНАЙ САМОГО СЕБЕ"

1. В історії як Сходу, так і Заходу можна побачити, що людина впродовж віків пройшла певний шлях, який поступово провадив її до зустрічі з істиною і до глибшого її пізнання. Цей процес відбувався - інакше й бути не могло - у сфері самопізнання особи: що більше людина пізнає дійсність і світ, то більшою мірою усвідомлює себе як єдину в своєму роді істоту, а заразом чимраз нагальнішим для неї стає питання про сенс речей та її власного існування. Все, що є об'єктом нашого пізнання, тим самим стає частиною нашого життя. Заклик Gnothi seauton (Пізнай самого себе), вирізьблений на архитраві Дельфійського храму, є свідченням фундаментальної істини, яку повинен визнавати як елементарне вихідне правило кожен, хто, бажаючи відрізнятися від інших створінь, іменує себе "людиною", тобто тим, хто "знає самого себе".
Утім, варто хоча б побіжно поглянути на стародавню історію, щоб виразно побачити, як у різних частинах світу, де розвивалися самобутні культури, люди одночасно починали ставити собі засадничі питання, які супроводжували все людське буття: Хто я? Звідки прийшов і куди йду? Чому існує зло? Що мене чекає після цього життя? Ці питання є у святих письменах Ізраїлю. Знаходимо їх і у Ведах, і в Авесті, надибаємо у творах Конфуція та Лао-цзи, у пророцтвах Тіртханкари і самого Будди. Є вони у поемах Гомера, у трагедіях Евріпіда й Софокла, а також у філософських творах Платона та Арістотеля. Спільним джерелом усіх цих питань є потреба, що її людина завжди дуже сильно відчуває в своєму серці, дошукатися сенсу, бо ж од відповіді на ці питання залежить, якого напряму вона мусить надати своєму життю.

2. Процес пошуку не є і не може бути чужим для Церкви. Відтоді як у Пасхальній Тайні вона отримала в дар остаточну істину про життя людини, Церква мандрує дорогами світу, щоб проповідувати, що Ісус Христос є "дорога, і правда, і життя" (Ів. 14, 6). Серед усіх різновидів її служіння,які їй належить виконувати для добра людства, одне накладає на неї особливу відповідальність: це дияконів істини 1.

1. Я вже писав про це в моїй першій енцикліці Redemptor hominis: "Ми стали співучасниками місії Христа Пророка, через яку ми разом із Ним служимо в Церкві Божій істині. Відповідальність за Божу істину означає і любов до неї, і прагнення до такого її зрозуміння, яке може наблизити цю істину в усій її спасенній силі, в усій її красі, а водночас в усій її глибині і простоті до нас самих, а також і до інших" (19): AAS 71 (1979), 306.

Ця місія, з одного боку, залучає спільноту вірних до спільних зусиль людства у прагненні до істини 2, а з іншого - зобов'язує цю спільноту ділитися здобутим знанням, з усвідомленням, що кожна пізнана істина - це завжди тільки етап дороги до пізнання тієї повної істини, яка постане в остаточному об'явленні Божому: "Тепер бачимо ми ніби у дзеркалі, у згадці, але потім - обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я" (1 Кор. 13, 12).

2. Пор. 2 - ий Ватиканський Собор. Душпастирська конституція про Церкву в сучасному світі Gaudium et spes, 16.

РОЗДІЛ 2

CREDO UT INTELLEGAM
(ВІРУЮ, ЩОБ РОЗУМІТИ)

"Мудрість усе знає й розуміє"
(Суд. 9, 11)

16. Уже в Святому Письмі ми знаходимо на диво влучні думки, які показують, який глибокий зв'язок існує поміж пізнанням віри і раціональним пізнанням. Це передовсім підтверджують дидактичні книги. Позбавлене упереджень читання цих сторінок Письма дає нам виразно усвідомити, що в цих текстах зберігається не тільки віра Ізраїлю, а й надбання вже не існуючих культур і цивілізацій. Здається, що силою якогось особливого задуму ми знову чуємо тут голос Єгипту й Месопотамії, і певні спільні елементи культур стародавнього Сходу оживають на цих сторінках, надзвичайно багатих глибокими інтуїціями.
Коли святий автор хоче показати образ мудреця, то не випадково описує його як людину,яка любить і шукає істину: "Щасливий муж, який над мудрістю роздумує і здібності розуму свого обмірковує; який розмислює серцем над її дорогами і який над тайнами її розважає. Він слідкував за нею, мов той мисливець, і на її стежках вчиняв засідки. Уважно він дивиться крізь її вікно і при її дверях він наслухує. Отаборюється він біля її дому і в її стіни свій кілок забиває. Під її руками своє шатро напинає і мешкає він у житлі щастя. Такий під її опіку дітей своїх поставить і під її гіллям такий спочине. Під її захистом сховається від спеки, а й житиме він у її славі" (Сир. 14, 20-27).
Як бачимо, за богонатхненим автором, прагнення до пізнання є спільною рисою всіх людей. Завдяки розумові всім - як віруючим, так і невіруючим - дано здатність "черпати з глибокої води" пізнання (пор.: Прип. 20, 5). Зрозуміло, що в стародавньому Ізраїлі пізнання світу і його явищ відбувалося не шляхом абстрагування, який був важливий для йонійських філософів чи єгипетських мудреців. І поготів правовірний ізраїльтянин не мислив категоріями, притаманними ноаочасній добі, яка рішуче прагне до поділу знання на галузі. Попри це біблійний світ зробив свій оригінальний внесок до великої скарбниці теорії пізнання.
У чому його суть? Визначальною рисою біблійного тексту є переконання, що існує глибокий і нерозривний зв'язок між раціональним пізнанням і пізнанням віри. Світ і те, що в ньому діється, а також історія та різноманітний досвід у житті народів - це дійсність, до якої треба придивлятися, яку треба аналізувати й оцінювати за допомогою притаманних розумові засобів, але так, щоб із цього процесу не була виключена віра. Віра вступає сюди не для того, щоб позбавити розум автономії або обмежити простір його діяльності, а щоб дати людині зрозуміти, що в тих подіях об'являється і діє Бог Ізраїлю. Глибоке пізнання світу та історичних подій неможливе, якщо людина не визнає віри в Бога, Який у них діє. Віра загострює внутрішній зір і просвітлює розум,дозволяючи йому побачити в потоці подій активну присутність Провидіння. Знаменними є слова з Книги Приповістей: "Розум людини обмислює путь її, але кроки її наставляє Господь" (Прип. 16, 9). Це означає, що людина, просвітлена світлом розуму, спроможна розпізнати свою дорогу, але легко пройти її, уникнувши перешкод, і дійти до мети вона може лише в тому разі, якщо щирим серцем впише свої пошуки в горизонт віри. Отож не можна розділити віру і розум, не позбавивши при цьому людину можливості належно пізнавати саму себе, світ і Бога.

81. Можна помітити, що одним із найхарактерніших аспектів нашого нинішнього стану є "криза сенсу". З'явилосЗ'явилося так багато концепцій пізнання, часто наукового характеру, в яких відображено бачення життя і світу, що на очах набуває дедалі більшого поширення явище фрагментації знання. Це робить шукання сенсу дуже складними, а часто й марними. Навіть більше, - тут маємо явище ще драматичніше: у тій гущавині інформації та фактів, серед яких ми живемо і які, здається, становлять зміст нашого життя, багато хто сумнівається, чи питання про сенс ще має сенс. Велика кількість теорій, які змагаються у спробах розв'язати цю проблему, а також різні візії та інтерпретації світу й людського диття тільки посилюють цей сумнів, який може легко стати джерелом скепсису й байдужості або різних форм нігілізму.
Унаслідок цього людський дух часто опановує якась складна для визначення форма мислення, яка спричиняє ще більшу замкненість у собі, у межах власної іманентності, без жодного відношення до трансцендентного. Філософія,яка б не ставила питань про сенс існування, наражалася б на серйозну небезпеку відведення розумові суто інструментальної функції та втрати справжнього замилування шуканням істини.
Боже Слово об'являє остаточну мету людини і надає повноцінного сенсу її діяльності у світі. Саме тому воно закликає філософію знайти природний фундамент для цього сенсу, яким є релігійність, закладена у природі кожної людини. Філософія, яка б заперечувала можливість існування досконалого й абсолютного сенсу, була б не тільки ні до чого не придатна, а й помилкова.