Наші солдати вже наступали на Берлін. Вона щодня молилася (була віруючою – або стала, доки чекала), щоб її сина залишили в шпиталі ще на тиждень, ще на три дні. Він загинув у Берліні, в останніх боях уже на вулицях міста Вона розповідала про це дуже просто. Навіть плакала просто, коли говорила про свої молитви. I знаєш, про що нагадала мені її розповідь? Про одного пораненого солдата у нашому шпиталі. Він боявся повертатися на фронт і щоночі ятрив свою рану. Я його за цим застала й розповіла головному лікареві. Йому наклали гіпс, і через деякий час він видужав і знову поїхав на фронт. Розумієш, тоді мені це здавалося таким ясним, таким справедливим. А тепер я трошки розгубилася. Так, життя вже майже минуло, і раптом усе знову потрібно переосмислити. Може, ти вважатимеш це дурницями, але іноді я себе питаю: «А якщо я послала його на смерть, того юного солдата?»