Я був щасливий, хоча досі не знаю, що це. Незважаючи на тріщини - не знаю, чи можна так сказати: в часі?, - коли раптово стало нестерпно, ані тобі життя, ані смерть, щось третє, до чого людина не створена, коли потік огиди, страху захоплює тебе і несе навіть не в біль, а в ніщо, ніщо, ніщо, аж поки не стане, як вода, у якийсь момент повільнішим, і не зупиниться з ідилічним плюскотом, а я не залишуся на березі, принесений стихією.
Часом мене цілого переповнює любов і відданість. Настільки сильно, що я майже перестаю бути собою. Моє бажання побачити їх і зрозуміти таке сильне, що я хочу стати повітрям між ними, щоб вони вдихали мене і щоб я став одним цілим із ними аж до останньої своєї клітини. Іншим разом мене затоплює огида, коли бачу їх перед собою, ці роти, які їдять і п'ють, і говорять, і все в них - бруд і брехня, і я відчуваю, що коли хоч на мить довше споглядатиму це, то накинуся на найближче до мене обличчя і товктиму його доти, поки нічого не залишиться.
Я не поїду далі, а сяду в потяг, який повертається назад і вже дорогою уб'ю кожного, хто матиме нещастя перетнутися зі мною. Плюндрувати, гвалтувати - то не моє. Тортури теж не приносять мені задоволення. Але я б зумів без слова і без вагань, холоднокровно і прицільно: убити. Друга, ворога, не має значення. Я був би цілком позапартійним. Расизм чи інші упередження не мають для мене жодного значення. Чоловік, жінка, старе, мале - мені однаково. Я справедлива машина. Я не знаю милосердя.
Я хочу назад. 24 години на добу. Розкришити це місто, розвалити цей лабіринт.
Драглистий кривавий пудинг, страва богів.
Я ніколи не був ностальгійним, ніколи не мав ілюзій. Ні, все ж таки мав, раз. Дитяча любов. Не має тепер значення. Давно забулося.
Зрештою, не надто тихим голосом, виразно, про мою нову батьківщину я кажу: сором. Тепер і тут я практикував мир. День у день. Бо то було можливо. І якщо ціною того була відмова від своєї історії, свого походження, тобто від себе самого, то я був більш ніж готовий на таку ціну. Але насправді я надто часто був варваром. Стосовно добрих людей і стосовно менш добрих.
Любов жила в мені тільки як туга.

Я мав щастя, здібності й можливості, і навіть не скажеш, що я їх зовсім змарнував, та все ж сьогодні я втрачений.
Я занадто соромився. Бути не в тому місці, або ж у тому місці, але не тією людиною. Принизливий, розпачливий сором від ранку до вечора і вночі.
Відчай?
Коли через години чи роки я збагнув, що був найбільш собою, найчистішим і найвдоволенішим у ту хвилину, коли вибивав вікно будинку за театром.
Так воно є, і не інакше.

Тихо.
Я кладу монету. Ту, що одна із наших двох. Якщо ти раптом саме проходитимеш тут, можеш її взяти. Обіцяю, що нічого тобі не заподію.
Це все, що я можу сказати на своє виправдання.