Шевченко був тільки метеором, що блиснув в сій темряві, в котрій куняли в своїх зруйнованих храмах українофільські божки. По ній темрява залягла ще темнійша. Звичайно, він став національним пророком, але офіціальне українство викидало з нього все, що не гармоніювало з “демократичним” ідеалом, як його розуміли семінаристи, фармацевти і ліберальні учителі “словесности”. Найглибші акорди його поезії, в котрих дзвеніли мелодії стародавньої традиції та пориву до національної боротьби – не знайшли жодного відгомону в нашій інтелігенції. Тужливі згадки “про степи та про могили” були не на часі, а мрії про се, коли на сих степах “блисне булава” – шовінізмом. “Гайдамаки” – ляпсусом поета, фальшивим акордом, що бринів національною ненавистю.