Річ у тім, що українська мова, завдяки розвиткові українського письменства в 19 віці (передусім завдяки Т.Шевченкові, П.Кулішеві, М,Вовчку, І.Нечуц-Левицькому, а далв Лесі Українці й М.Коцюбинському), та діяльності збирачів народной творчості етнографів (П.Чубинський, М.Номис та ін.), багата і лексикою і на стилістичні засоби вислову, до революції розвивалася стихійно, бо в ситуації бездержавности не було такої авторитетної установи, яка покликана була б укладати й пильнувати обов'язкові для всіх норми літературної мови. Проєкти правопису, що їх пропонували окремі особи (як П.Куліш, наприклад), були виявом їх приватної ініціятиви і могли бути прийняті, як кому до вподоби, але нікого не зобов'язували.