
І сміятись, не ховати лице!
Де ми з тобою будем, коли закінчиться їхня війна? Чи вистачить нам сили зробити так, щоби впала стіна, Стіна, стіна... Впала між нами стіна, стіна, стіна... Де ми з тобою будем, коли налиють і скажуть: "До дна!" Чи стане нам бажання зробити, так щоби впала стіна, Стіна, стіна... Впала між нами стіна, стіна, стіна... Чи ми з тобою будем удвох в останньому кадрі кіна? І вистачить нам сили зробити так, щоби впала cтіна, Cтіна, стіна... Впала між нами стіна, стіна, стіна... Впала між нами стіна! Славко Вакарчук останнім часом потроху втрачає у мене авторитет, але не можна не признати, що його пісні знаходять відгук в душах українців. Ось і ця зразу згадалась мені, як тільки я почала читати роман. Важка, дуже важка книга. Пересторога, пророцтво, постапокаліпсис. Чесно кажучи, насторожує, але не нагнітає. Просто сумно, що все отак, просто страшно. А в вухах уже друга мелодія, сумна і до болі правдива, давно улюблених Антитіл: Ти будеш завжди моя, як мелодія Рідних пісень і Мами. Ти будеш завжди моя, як Рідна Земля! І тебе таку - єдину, люблю до нестями! До поки є - i серце б'є. I серце б'є... Люди спати, а ми голі і злі, Губи в правді, руки в красній воді. І сміятись, не ховати лице! Для них воля – сміття, а для нас – понад усе! А закінчити свою не рецензію хочу словами Тараса Тополі, якого дуже поважаю: "Ти будеш завжди моя! І що б не сталося, ми не відступимо, і говоримо у повний голос: моя Любов, моя Доля, моя Земля!" Моя Україна.
Ф/М 2019 2/7


