«Деякі книги слід тільки покуштувати, інші – проковтнути і лише небагато з них – пережувати і перетравити», – саме ця фраза Томаса Бабінгтона Маколея спадає на гадку, коли йдеться про творчість нашого славного земляка – письменника, справжнього володаря слова, майстра історичного роману Івана Корсака. Його творчий доробок направду є неоціненним з погляду не лишень історичної пам’яті, а й національної самоідентифікації українців. Адже письменник своїм неперевершеним стилосом уписує у вічність імена геніальних українців, що їх або несправедливо намагалися стерти з пам’яті людської, або ж «прихватизовували» інші держави.
Романи Івана Корсака – це не «чтиво для метро», не «відпочинок для мозку та очей». Їх мусово читати вдумливо, не відволікаючись на дрібниці й суєту. А радше – приймати дозовано, як ліки. Ліки проти ментальної байдужості. Ліки проти непам’яті. Еліксир відновлення національної свідомості та гордості за свій народ.
Годі виокремити як найкращий якийсь один роман Івана Корсака. Бо кожен з них – величезна глиба унікального матеріалу для осмислення читача. За кожним твором – кропітка робота автора, безсонні ночі над рукописами, нескінченні години праці в архівах, де по однесенькій, немов перлини, він вишуковував крупинки інформації, аби нанизати усе це на нитку пам’яті й створити коштовне намисто оповіді та потішити вибагливого читача, аби його здивувати й наново закохати у свій народ і в слово.
Справжнім відкриттям для мене, ба навіть таким собі переворотом свідомості став роман Івана Корсака «Запізніле кохання Миклухо-Маклая». Бо до того навіть не підозрювала, що «выдающийся русский путешественник» був нащадком… славного козацького роду Миклух. Що подвійне прізвище вигадав, аби втекти від ув’язнення за кордон.
Зауваживши назву роману, багато хто може собі подумати, що це чергова спроба одного з авторів привернути увагу читача описами любовних пригод персонажа з відомим прізвищем. Утім мушу розчарувати скептиків: основну увагу тут зосереджено усе ж таки на мандрівках та відкриттях Миклухо-Маклая, а також – на всіх негараздах, що випали на його долю: це і труднощі у спілкуванні з Географічним товариством, і поневіряння морями-океанами, і небезпеки, що чигали на кожному кроці, і підступні тропічні недуги, що підривали здоров’я. Гортаючи сторінку за сторінкою, читач по-справжньому усвідомлює, який колосальний вклад у розвиток науки, не лишень географічної, а й антропологічної вніс Миклухо-Маклай. Бо завше жив у пошуках істини та в ім’я справедливості. Папуаси ж називали його людиною з Місяця й поклонялися, немов божеству.
«Пошуки істини завжди своєчасні, а тому й не марні. Вони можуть не збігатися з інтересами окремої держави чи окремого уряду, але я не служу тому чи тому уряду, тій чи тій державі, я служу людству, при тім числі, зрозуміло, і своїй землі», – скаже Маклай свого часу імператорові Олександру ІІІ.
Утім особистісних моментів у романі все ж не бракує. Але авторові вдалося так вишукано вплести їх у сюжет, що вони аж ніяк не стали ліричними відступами. Це радше допомагає читачеві збагнути, якою непересічною та глибокою людиною був головний герой.
Скажімо, неабияк здивує читача той факт, як молодий Микола, уперше потрапивши в дім під червоними ліхтарями, до ранку пробалакає зі жрицею кохання про життя, а не втамовуватиме, як усі, хіть. А листувався із панянками Миклухо-Маклай не заради потіхи чи в пошуках вічного кохання, а щоб… повправлятися в німецькій мові й виробити стиль.
Особливим стало для мандрівника почуття до доньки лікаря, якому він асистував. «Нараз подих у нього перехопило, як вперше торкнулась вона вустами невмілими, так дух перехоплювало, коли батько на гойдалці розгойдав якось щомоці – і небо стало таким близьким, і повітря хмільним, аж у грудях поколювало, і щем неймовірної втіхи тіло у холод кидав…» – так описує автор те почуття, що вразило серце молодого науковця. Втім це кохання не стало вічним – Ангела була хворою і незабаром померла.
Були у житті Миколи Миколайовича жінки, з якими не раз забувався у вирі пристрасті: емоційно, але з притаманною йому делікатністю та інтелігентністю описує Іван Корсак стосунки мандрівника з жінками. «Він просто залишив проведені з Еммою дні назавше у пам’яті, такі прекрасні сторінки свого життя, під таким чарівним небом і сонцем країни чарівної Чилі», – пише про одну з коханок мандрівника автор. «Вже на папір лягли візерунки з плечей і грудей, а як до пояса він дійшов, зізнається щоденникові Маклай, то Макане без вагань якихось чи церемоній сама опустила свою спідницю із бахроми нижче колін… Їхні руки зімкнулись, як змикаються верховіття дерев у джунглях, почався нестримний танок, диковинні квіти на животі й грудях у неї розцвіли усі заразом – то був танок двох тіл різного кольору, але схожої пристрасті…» – описує стосунки Маклая з темношкірою дівчиною. А папуаска Бунгарая своїм пружним чорним тілом виганяла з тіла Маклаєвого лихоманку…
Справжнім викликом для мандрівника й науковця стане спілкування з Кетті Шеффер: «Він зі щирою шаною ставився до Кетті Шеффер, зовсім молодої доньки керівника Бюйтензорського ботанічного саду, …і водночас дискутував із нею, немов з ровесником». «Мила дівчина, розумне дівчисько. Але, як на Маклая, бракувало їй чогось притягального, саме жіночого: гарна квітка, але …паперова», – зауважує автор.
А по-справжньому незабутнє й останнє, як зазначено у назві роману – запізніле кохання спалахнуло в серці видатного мандрівника до молодої вдови Маргарет Робертсон, доньки прем’єра провінції Новий Уельс. Саме вона стала тією єдиною, яка змусила тридцятивосьмилітнього холостяка домагатися її руки. Хоча на шлюб православного і протестантки довгенько доведеться чекати царського благословення. Вона не злякається їхати з ним у сирий Петербург. Вона народить йому двох синів. Вона бігатиме до нього в лікарню, коли смертельно хворий Маклай прощатиметься із життям. І тільки своєму щоденникові виливатиме Маргарет увесь відчай, що шматуватиме їй душу. «None but death can separate us» – «Ніщо, крім смерті, нас не розлучить» – так звучала їхня шлюбна клятва. І вони обоє були вірні їй до кінця. Особливо цінними є уривки зі щоденникових записів Маргарет, опубліковані наприкінці роману, завдяки яким читач повною мірою може осягнути усю палітру тих почуттів, що вирували у душі жінки, яка вже не могла відвоювати у смерті коханого чоловіка…
Ще один направду віховий роман Івана Корсака «Борозна у чужому полі», в якому йдеться про легендарну родину – братів Тимошенків. Назва твору є дуже символічною, адже цим геніям довелося «прокладати борозну» і життєвого шляху, і діяльності не на рідних теренах, а на чужині. Степан, Сергій та Володимир Тимошенки, яким волею долі судилося були направду видатними людьми. Старшого брата Степана називають батьком американської прикладної механіки, середульший Сергій був міністром шляхів уряду УНР, в еміграції, живучи у Луцьку, був обраний послом і сенатором польського сейму, молодший Володимир – член американського уряду Рузвельта. Шкода лишень, що ці уми, які неабияк могли прислужитися на батьківщині, натомість «орали ниви» закордоння, здобуваючи визнання та світову славу.
«…не дано людині знати, яку будучину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку облюбував», – наводить автор роздуми найстаршого Тимошенка – Степана.
Яскравим штрихом видається розповідь про те, як намагався врятувати Степан Прокопович рідну Київську Академію, як оббивав міністерські пороги в Ростові, натомість реакція на його прохання «була холодною, як лоб мерця». Як разом із Вернадським їхали додому на підлозі у службовому вагоні. Якийсь барига – із шиком, а вони, світила науки, – на підлозі… Отак на батьківщині шанували великих її синів. «Він ще колись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля розвою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недалеко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вернутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конференцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати. Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в останню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити?», – розмірковує автор.
Дуже ретельно, філігранно Іван Корсак виписує кроки кожного з братів, їхні душевні терзання за рідний край, їхні звершення, їхні вдачі й невдачі, міжособистісні стосунки й твердість духу. Мимоволі тішишся з того, що у Загребі ректор місцевого університету прийняв Степана Тимошенка навіть у старому костюмі, що на жебрацьке дрантя вже скидався, й запропонував очолити кафедру опору матеріалів. Бо ж не скрізь-таки по одежі стрічають…
«Склалося так, що фахівці найвищої проби – академік, науковець Степан Тимошенко, урядовець у команді Рузвельта, професор Володимир Тимошенко, архітектор, політик Сергій Тимошенко – розбудовували не свою батьківщину, а інші держави»,– пише у післямові до роману Руслана Давидюк.
І направду – ця славна родина не одну борозну зорала на світовій ниві. Їхні труди стали у пригоді світовій спільноті. Шкода лишень, що в ріднім краї не поцінованими лишилися ці великі люди, що стільки часу в забутті були їхні імена, як і багатьох інших достойників-земляків, на чиїх чолах десятиліттями була «анафема» радянщини.
Тим більш неоціненною видається титанічна праця письменника Івана Корсака, який, досконало досліджуючи шляхи й закрути долі, підносить читачеві правду, приправляючи усе те добірним влучним словом. Варто зауважити, що письменник у своїх історичних романах піднімає вельми важливу й нині проблему еміграції і чи, як тепер модно казати, «проблему відтоку мізків з України». Адже скільки їх – мудрих, талановитих, гідних пошанування – у чужих світах шліфуються, немов діаманти, славу приносять не батьківщині, а тій стороні, яка милостиво прийняла?
Вартісним у цьому контексті є й іще один роман Івана Корсака – «Вибух у пустелі», у якому від піднімає із глибин забуття ім’я ще одного великого українця – Георгія Кістяківського. Про цього вченого на Батьківщині донедавна майже нічого не було відомо, а сам автор під час написання роману послуговувався англомовними джерелами.
«Тому, що саме постать Кістяківського мене зацікавила, є дві причини, – зізнався якось Іван Корсак, коли я запитала в нього, чому саме цю персону обрав героєм свого твору. – По-перше, я вже низку років цікавлюся персонами тих українців, які внесли вагомий вклад у поступ світової цивілізації. Бо у нас дуже багато є недругів зі східного боку, які хочуть довести, що держави України нема, що вона не відбулася абощо. І саме Кістяківський цікава мені в цьому плані людина, яка розробляла найвищі технології нашого часу. Без нього не було би створено ні зброї, ні атомних електростанцій».
Направду, мало хто знає, що саме наш земляк Георгій Кістяківський брав участь у розробленні атомної бомби, аби протистояти фашизму німецькому чи російському. Так, саме російському – з огляду на випробовування водневої бомби на Новій Землі чи в казахських степах та їх страшні наслідки. «Звісно, Георгій Богданович зі шкіри лізтиме, аби не полишати свій Гарвардський університет. Але й гріх, вважав він, витворити з Гарварда для себе коханого щось на зразок затишного хутора за плетеним тином, де б можна було утаїтися від всіх теперішніх пекучих вітрів. Він не крутить заперечно головою, коли його запрошують стати членом консультативного комітету Міністерства оборони США з проблем балістичних ракет, увійти до складу дослідного консультативного комітету з хімічної енергії Національної ради аеронавтики й космосу, НАСА… «Кузькина мать» і для Кістяківського спричинила поворот у житті. Сумнівів не було: росіяни – народ такий, що не вагатиметься довго комусь б убухнути водневою бомбою по маківці, – чи вона лиса, чи кучерява», – пише автор.
Окрім вельми важкої та небезпечної роботи над створенням атомної бомби Георгій Кістяківський як науковий радник Президента США долучається до підготовки перших астронавтів для польотів на Місяць, розвитку балістики і так само має мужність сказати «ні» тому, що противиться його совісті чи цивілізаційному поступу людства.
І незважаючи на всі випади й нападки у свій бік, він стає одним з ініціаторів встановлення у Вашингтоні пам’ятника Тарасові Шевченку, і Конгрес США прийняв цю ухвалу.
Дуже ретельно, крок за кроком автор описує, як у Лос-Аламосі учені, серед них і Георгій Кістяківський, створювали атомну бомбу. А відтак – те, що коїлося у їхніх умах і душах після випробування. «Оппенгеймер, усе ще перебуваючи під враженням щойно побаченого та пережитого, процитував рядки зі священної індійської книги «Бхагавад-гіта»: «Якщо тисячі сонць разом спалахнуть на небі, то стане людина Смертю, загрозою всьому сущому на Землі». А відповідальний за технологію вибуху Кеннет Бейнбрідж із сумом докинув:
— Тепер всі ми сучині діти...
Раптом слова ці немов зі сну Кістяківського розбудили, з марення вельми тривкого й глибокого – невже чоловік цей правду сказав?! І справді, що вчинили вони разом, і ти при тому числі – добро віковічне чи зло непростиме до Суду останнього? Ви війни спинили, насамперш супроти прокази нацистської йдучи, не шкодували себе, за дротом колючим трудячись? Чи то вічний ворог Творця вам скаламутив ум і в цій пустелі, а надто в пустелі людській, де й так із ліхтарем вельми довго Діогенові треба блукати, сотворили ви злочин супроти землі та неба – і проклинатимуть тебе по сьоме коліно, і не прийме навіть земля, як Потьомкіна, якого вісім разів хоронили?!», – описує автор душевні страждання свого героя. По тому Опенгеймер скаже президентові: «На наших руках кров». А Трумен відповість: «Нічого, з часом відмиється».
Кістяківський виходить із команди, бо він одним із перших збагнув, що насправді вони створили. У цьому ключі Іванові Корсаку вдалося закцентувати увагу читача передовсім не на біографії вченого (хоча, варто сказати, вона таки була строкатою – мобілізація у білогвардійську армію 18-літнього юнака, втеча до Туреччини, звідки він через Балкани перебрався до Німеччини, де закінчив Берлінський університет, у 25 він уже став доктором наук, відтак – Прінстонський університет США, а затим Гарвард), а власне на моральній відповідальності винахідника перед людством.
Загалом у романі – кілька сюжетних ліній. І авторові, як завше, вдається поєднати їх у тісний вузол, у центрі якого – видатний земляк та його родина.
Окремо варто сказати про мову романів Івана Корсака – жвава, насичена «смачною» лексикою, подекуди скидається на витіюватий візерунок, подекуди – на гостре лезо сокири, подекуди обплітає розум читача й тримає так міцно, що заспокоюється він лишень тоді, коли перегортає останню сторінку. Письменникові завше вдається тримати баланс і не переборщити з літературними «спеціями», аби найвибагливіший читач мав і високоінтелектуальне чтиво, і естетичну поживу.
Оксана ГОЛОВІЙ
3 понравилось
