Рецензии на книги — Лариса Денисенко

Удивительный рассказ. Вроде о болезненном пишет Лариса Денисенко, но нет тех негативных чувств, которые сопровождают обычно при чтении произведений на подобные темы. Как-то тут светло. Несмотря на то, что есть у главной героини "остаточное": не полностью обида прошла, гордость до сих пор помнит, что по ней прокатилось, ревность ещё поднимает голову, хотя уже и чисто по инерции.

Рассказ об обычной женщине Светлане. Обычная жизнь. Обычная история с разводом. Обычная история с мамой и отношениями между ними. А трогает сильно. Этот рассказ о том, как это - отпускать. Вспоминая прошлое. Вспоминая ошибки свои и бывшего мужа. Вспоминая реакцию мамы и её слова, что сильно ранили, ведь поддержки же ждёшь от близкого человека, а она почему-то встаёт на сторону чужого для неё мужчины. Да и сравнения…

«Легко просити того, хто пішов до іншого світу, залишитися. Важче просити того, хто здатен повернутися.» Лариса Денисенко не підвела. Оповідання полетіло в «улюблені». Чим взяла? Тут все просто - бузком і песиком :) А якщо серйозно - дуже гарна, дуже сумна історія, але з якимось таким пряним, бузковим відтінком романтики. Так і хочеться написати життя, як воно є, з усіма його радостями і печалями. Як в тій пісні «люди влюбляются, люди встречаются, женятся…» То коли ж настає та хвилина, коли розумієш, що ти вже не прив‘язана фартухом до чоловіка, що вже не люба, не кохана, не заміжня? І як так виходить, що той, котрий обіцяв носити тебе на руках, тепер просто лише батько твоєї дитини? Беже, як жаль тих спогадів! Як пізно приходить розуміння, що все проходить…

Неймовірно сильний твір! В…

Завищені очікування приводять до стовідсоткового розчарування. Мало кави. Ще менше кориці. Багацько ностальгічних і гіркувато-обірваних присмаків. Недокуштувала. Хотілося львівських мотивів і теревень. Отрималося щось незрозуміле, зім*яте. Навіть сексуальні походеньки головної героїні не врятували.

Це перша прочитана мною книжка Лариси Денисенко. І не впевнена, що колись захочу прочитати інші її твори. Це було зовсім не те, чого я чекала від книжки, після прочитання анотації. Майже ані слова про Другу Світову й забагато нікому не цікавих міркувань збоченої німкені. Шкода витраченого часу. Нікому не раджу. Хоча це тільки моя думка. Кожному своє. До речі, ця книжка довгий час стояла у моєму віш-списку, то хай би стояла там і надалі. Довго не доходили до неї руки. Врешті дійшли... і таке розчарування.

Втнула таке, оскільки Бога немає. Якби був, то було б легше. Тоді вся відповідальність була б на ньому. Але живемо в світі без Бога, тому треба самим приймати рішення. Робити це ще тут, на Землі. Бо, крім Землі, нічого й немає. Є тільки наше одиночне, в одному примірнику, життя, яке більше ніколи не повториться і ніяк не продовжиться. Ані раєм, ані перетворенням у жабу, пагін куща чи в камінь. Живемо — і помремо. І все. На цьому крапка. Тож марно сподіватися на когось чи на щось, треба брати віжки у свої руки, керувати долею, творити чудеса і дива зухвалі. Зцілювати, народжувати, воскрешати і навіть вбивати. Бо, крім нас, це зробити нікому.

Закінчилась книжка, о сльози капають з очей. Шеф каже до побачення, а я відвертаюся до вікна. Їх не можливо стримати. Коли покоління бабусі і дідуся…

Ця невеличка книга - збірка коротких творів про людей, які, полишивши в’язання светриків для пінгвінів, узялися до важкої і потрібної роботи - допомагати людям, які поряд. По суті, це історії про багатьох, адже сьогодні чимало моїх співгромадян, озирнувшись довкола, побачили, що оточуючі потребують того, що є у надлишку в тебе: стара непотрібна куртка, добре слово, годинка-друга часу. А хтось може поділитися й грошима або трьомастами мілілітрами крові. І це не тільки для вояків чи пацієнтів госпіталів, чи для переселенців, а просто для всіх людей. В одному з оповідань навіть є спроба проаналізувати мотиви волонтерів, які обділяють увагою рідних і не надто якісно виконують робочі обов’язки. Як на мене, байдуже, чому вони займаються волонтерською діяльністю. Важливо, що вони роблять…

Чесно кажучи, я чекала зовсім на інше. Читаючи анотацію, думала, що в книзі розповідатиметься про Другу світову війну, можливо навіть з точки зору німецьких солдат. А виявилось, що це книга про сексуально стурбовану німкеню, яка все ж таки, слава богу, наприкінці книги знаходить собі пару. Комусь, мабуть, і видасться нормальним, коли батько розповідає, що обрав собі матір лише за те, як вдало їй підійшов його статевий орган. Але я так не думаю. Неймовірним здалось і те, що збожеволівший німецький офіцер зміг дожити в психіатричних радянських закладах аж до розвалу Союзу. Адже навіть якщо він і був в східних німецьких лікарнях, все ж таки, я не думаю, що це реально. Загалом враження від книги дуже суперечливі. Дуже сподобались листи дідуся, листи до Марти. Але хотілось більше якихось…

Чувствую, надо бы расставить точки над i. Книга - правильная, про очень правильные вещи и с правильным посылом, и потому нужная и полезная. И иллюстрирована она прекрасно, как и, по-моему, вообще все украинские книги для детей. Но текст лишен какой-либо литературной ценности. Напрочь. Будь эта книга стотысячным шагом в системной политике, который можно было бы сравнивать с 99 999 другими, автора можно было бы смело лажать за халтуру. Но это Восточная Европа, здесь такие книги на вес золота, так что в сложившихся обстоятельствах качество текста, увы, уже не имеет значения: защищать "Майю", покупать ее и читать с детьми - обязательно надо. Но все же - из уважения к самому себе не могу не сказать о том, что вижу, и не поставить ту оценку, которую поставил.

Так много разных историй о таких разных людях. Историй, написанных разными авторами и совершенно по-разному, но все такие трогательные и душевные. Что же объединяет этих таких разных людей? Что объединяет Светлану (денно и нощно дежурящую в госпитале), девочку без имени, которая вязала свитерочки пингвинам, супругов Марину и Артема, крымчанку Тамилу и десятки, сотни других... А объединяет их желание и готовность делиться. Делиться временем, деньгами, вещами, душевным теплом с другими, с теми, кому сейчас тяжелее, чем им. С теми, кто не сможет выжить без их помощи. Зачем им это? Может, они действительно прагматики? Которые "выплачивают кредит за жизнь". Или, может, это что-то другое? В чем феномен волонтерства? Зачем люди безвозмездно жертвуют частичкой себя ради кого-то? Может,…

Особисто для мене ця книга дуже-дуже особлива. З неї почалося знайомство з сучасною українською літературою і пов'язаний певний етап мого життя. Любовний трикутник? Добре. Любовний трикутник у родині? Хм... Цікаво-цікаво. Раджу

Обычная история, умелыми руками писательницы доведенная почти до абсурда. 30-летний холостяк Павел Дудник вполне доволен своей размеренной жизнью. У него непыльная работа, хорошая квартира, любимая женщина Сара под боком. Однако однажды эту гармонию нарушает приезд родственников Сары - профессора метеорологии Гестапо и его сына, чрезмерно умного и надоедливого Эмиля. Все бы ничего, если бы Сара на это время не укатила по работе в Мексику, выключив телефоны. Так что Павлу приходится самостоятельно разбираться с родственничками, которые, кажется, заполонили всю его квартиру. Однако в конце концов эти странные люди со своими тараканами в голове заставляют Павла по-другому взглянуть на мир и свои отношения к людям. И так случается, что именно они становятся его единственной поддержкой,…

Питання внутрішніх взаємин працівників держаної служби розкрито. Розкрито чесно, колоритно, брутально, саркастично, сатирично.

Якщо ви надто консервативні – не читайте це. Якщо вам не виповнилось шістнадцяти – не читайте це. Якщо ви позитивні та доброзичливі – також не читайте це. Якщо ви ненавидите людей та все навкруги вас у сірому кольорі або ви зібрались влаштовувались на державну службу – обов’язково прочитайте це! Тільки якщо вже почали читати – краще не кидайте. Ось вам моя порада.

Я особисто неодноразово подумував над тим аби розпрощатися з цим романом не дочитавши, але почуття гумору Лариси Володимирівни не відпускало. Так, більша частина жартів була «нижче поясу», однак це було дійсно дотепно та смішно.

Как мало мы знаем об украинских авторах. Вчера дочитала книгу которая написана современным языком, о современных людях с современными проблемами. Он и она, они рядом, но так далеко. Они идут параллельными путями и могут никогда не встретиться. У каждого своя жизнь, свои проблемы. Она жаворонок, а он сова, но как известно противоположности притягиваются. Так живут миллионы людей, надеясь встретить свою любовь и свою судьбу. Да они не одиноки есть друзья, родные, нету только любимого и родного человека, на плече которого можно заснуть и проснуться, обсудить прошедший день и вместе посидеть возле телевизора. Книга о жизни как она есть о друзьях, любовниках, родных. О взаимоотношениях близких людей. Книжка однозначна заноситься в любимые и я знаю, что перечитывая её через некоторое время я…

Чомусь в цій книзі мені найбільше сподобався автограф самої авторки і присвяту для мене, коханої: "Нехай завжди зігріває смак улюбленого напою та обійми коханого". Чому? Бо побачивши на палітурці назву того ж таки улюбленого свого напою, чекала чогось більшого. Така вже людська природа. А вийшло, як завжди. Бо така вже людська природа)

Мені здається, що це справжня книжка про кохання, про те, як ми помиляємося, і про те, що якими не були ми цинічними, ми все одне прагнемо любові, і такі ніжні, ранимі, беззахисні перед Богом та людьми. Дуже сподобалося.

"Нова стара баба" - невеличка сімейна сага, дія якої відбувається починаючи з середини 20 століття та закінчується наші дні. Місця дії - далекий і холодний Сибір та найкраще місто в світі - Київ. Варвара і Зойка - 85-річні бабусі, абсолютно різні по характеру, але такі дорогі одна одній подруги. Вони розмовляють різними мовами; Зойка - жінка з характером, сварлива, голосиста, проте дуже добра в душі; Варвара ж, навпаки, спокійна, врівноважена, від неї не дочекаєшся лайливих слів. Ці дві жінки пройшли через багато складнощів, вони разом приїхали з Сибіру в Київ, рідне місто Варвари і таке далеке для Зойки. Проте остання швидко зосередилась та всіма силами допомагала Варварі виховувати доньку Наталю, а потім онука Славка. Саме через Славка і почалась цікава сімейна історія: виявляється…

Організований промоушн робить своє. Спокусившись на "роман, который чаще всего воровали в книжных магазинах", прочитала. Що сказати? Всього потроху: гламуру та прагнучих гламуру, сексу та прагнучих його, містики, середнього класу та деградуючих псевдоінтелегентів, тих, хто при владі та тих, хто при останніх... Сюжет, начебто цікавий спочатку, далі стає зовсім тягомотним. Персонажі та характери - поверхні. Ідеї я не зрозуміла. Як не зрозуміла, яким боком суто бізнесовий та комерційний термін "корпорація" стосується державної служби, задекларована тема якої в оповіданні зовсім не розкрита. Описане могло відбуватися у будь-якому ЧП, ТОВ, АТ,.. Мабуть, авторка неосвічена в темі, або - не вдалося. Подобається назва пані Л.Денисенко - хай буде. Щодо ідіотів. Як на мене, всі персонажі…

Маленькая девочка Майя рассказывает о своих одноклассниках и семьях, в которых они живут. И, т.к. повествование ведется от лица ребенка, учащегося в четвертом классе, ожидать красивого слога или лихих сюжетных поворотов не приходится. Что же касается самих историй об одноклассниках - у Майи воистину удивительный класс, поскольку среди 17 человек нет ни одной нормальной и благополучной в традиционном понимании семьи - у одного отец "пропал" еще до его рождения, у другой родители уехали на заработки, у родителей третьего отобрали родительские права, четвертый из крымских татар, пятая из переселенцев из зоны АТО, а у самой Майи - две мамы и ни одного отца. И хоть и написано все так просто и примитивно, но с каким-то таким душевным теплом и принятием других, НЕ ТАКИХ, не…

Знаєте за що я люблю Денисенко? За її непересічний стиль, уміння створювати героїв, які з одного боку шаблонні, а з ыншогог такі особливі, життєві та чуттєві. А ще за те, як вона формулює свої думки та вкладає їх в уста своїх героїв.

На пані капітанші МЧС була форма, і представилася вона по формі: «Вікторія Петрова, народилася в Новгородє Вєліком, живу тут, вчилася теж тут, маю офіцерське звання та кімнату в общазі, говорити буду російською, мене ця ваша мова на роботі затрахала». Віка не прогиналася під цей світ, вона вміла прогинати його під себе. «На раз-два-три». Коли Зойка то все почула, жодних розмов із Вікою Петровою не розводила, берізки не обіймала і не висаджувала, натомість стала вітатися: «Добридень, пані Вікторіє, Слава Ісусу! Як ся маєте?» Моя грішна душа зловтішалася, не…

А мене не зачепило зовсім!!! Хотілося добротной сучасной прози вітчизняного автора, але ... Якась нудненька історійка здобрена хіба що деякими колоритними слівцями. Не подобаються мені "роздуми у мікрофона", історія знайомства з подальшим коханням. Можливо аавторка намагалася виділитися та здивувати читачів несподіваними поворотами, але я чомусь залишилась абсолютно байдужа. Зовсім не цього очікувала від пані Денисової, можливо тому й зволікала зі знайомством з автором. Зовсім не мій стиль. Добре хоч розмір невеличкий