Теплоход «Иосиф Бродский»

Проханов пише казки. Можливо, йому б хотілося, щоб це були казки російські, з Іванушками і Солов'ями-розбійниками, але своєю пишністю, яскравістю вони скоріше нагадують оповіді з «Тисячі і однієї ночі»:

На отдельном подносе, на изящной тарелочке, стояло блюдо, едва не стоившее жизни гастроному Михаилу Кожухову, – огромный розовый клец, снятый с австралийского кенгуру, фаршированный молью, пойманной на свет фонаря в джунглях Бразилии, с приправой из раздавленных ос-наездниц, гнездящихся в старых пнях Мадагаскара.

Напевно, в іншому місці й у іншого автора такий опис виглядав б надмірно, тільки не у Проханова. Тут сама оповідь – це потоки ось таких смачних, жирних шматків. І разом вони перестають бути гротеском, а перетворюються на казковий сон.

У цих розлогих снах виникають зрідка і герої…

очередной монументальный кирпич. мастер отточенных до алмазного блеска метафор и художник абсурда построил очередную суб-реальность. политики и звезды да и просто бомонд на теплоходе плывет по реке. празднуют свадьбу ксюши собчак с каким-то очередным магнатом. и все бы хорошо, но продираться через прохановский сюр к середине книги становится так сложно, что дочитывал уже просто из принципа. не люблю недочитанных книг, так же как и недосмотренные фильмы они тяжким грузом оседают во мне. не люблю.