4.5 Люби життя!

«Господи, я прошу не чудес і не міражів, а сили кожного дня. Зроби мене уважним і допитливим, щоб у строкатості буднів вчасно зупинитися на відкриттях і досвіді, які мене схвилювали. Убережи мене від страху пропустити щось у житті. Дай мені не те, що я собі бажаю, а те, що мені дійсно необхідне. Навчи мене мистецтву маленьких кроків.»

Ота всім відома істина, що людина може витерпіти рівно стільки, скільки дає їй бог, мені ніколи не подобалась. Є у ній щось неправильне, нерівномірне.
І роман «Вічник» тому підтвердження.

Андрій Ворон - старець, що переступив межу століття, фігура вигадана. Але це збірний образ українця, що багато чого пережив і бачив на своєму довгому віку.
І тепер, на схилі літ, він має що сказати потомкам.
Ні, він не повчає, він просто розказує історію свого життя, історію своїх поневірянь, і разом з тим дає поради, щодо зцілення, харчування, існування душевного і тілесного. Це не слід приймати, як панацею. Адже всім відомого, що для одного може бути ліками, для іншого - яд.
Але прислухатися варто.
Адже тут стільки мудрості, практичних знань, а головне- любові до рідної землі, що кожен читач знайде для себе щось таке, що його зачепить, примусить задуматись над питаннями, що до цього часу навіть не виникали.
«Вічник» - роман про вічність. Роман про людину, яка залишається людиною навіть при страшних і складних обставинах.
Це історія життя людини сильної духом, витривалої тілом. Залишившись наодинці з природою, він не впав у відчай, зумів вижити, дбаючи не тільки про себе, а й про довкілля.
Уміти дякувати випробуванням - великий дар, сила духу и признак людяності.

Любити свій край, свою країну, не забувати про свої витоки,- це не просто досвід і знанні. Це - істина.
«Чуєш, Карпатська Україно, не суди нас, слабих і невмілих. Ми ще не знали, як жити, а вже мусили вчитися вмирати за тебе.»

Напевне, ця книга не кожному прийдеться до смаку. Вона не схожа на інші. Ії важко назвати художньою, але це і не публіцистика.
І тим не менше читається із захопленням. А ще радію, що мені майже не був потрібен словничок в кінці книги.
«Люби життя таким, яким воно є. І воно полюбить тебе таким, яким ти є.
І пам'ятай: де б ти не був, ти – дома. Се дуже важне: скрізь чути себе, як дома.»

Лампомоб 2018
1/7

Перевод.

"Господи, я прошу не чудес и не миражей, а силы каждого дня. Сделай меня внимательным и любознательным, чтобы в пестроте будней вовремя остановиться на открытиях и опыте, которые меня взволновали. Убереги меня от страха пропустить что-то в жизни. Дай мне не то, что я себе желаю, а то, что мне действительно необходимо. Научи меня искусству маленьких шагов."

Эта всем известная истина, что человек может вытерпеть ровно столько, сколько даёт ему бог, мне никогда не нравилась. Есть в ней что-то неправильное, неравномерное.
И роман "Вічник" тому подтверждение.

Андрей Ворон - старец, который переступил черту века, фигура вымышленная. Но это собирательный образ украинца, который много чего пережил и много что видел на своём долгом веку.
И теперь, на склоне лет, он имеет что рассказать потомкам.
Нет, он не поучает, он просто пишет историю своей жизни, историю своих лишений, и вместе с тем даёт советы, относительно исцеления, питания, существования душевного и телесного. Это не следует принимать, как панацею. Ведь всем известного, что для одного может быть лекарством, для другого- яд.
Но прислушаться стоит.
Ведь здесь столько мудрости, практических знаний, а главное- любви к родной земле, что каждый читатель найдет для себя что-то такое, что его зацепит, заставит задуматься над вопросами, которые до этого времени даже не возникали.
"Вічник" - роман о вечности. Роман о человеке, который остается человеком даже при страшных и сложных обстоятельствах.
Это история жизни человека сильного духом и телом. Оставшись наедине с природой, он не упал в отчаяние, сумел выжить, заботясь не только о себе, но и об окружающей среде.
Уметь благодарить испытания - большой дар, сила духа и признак человечности.

Любить свою страну, не забывать о своих истоках, - это не просто опыт и знания. Это истина.
"Слышишь, Карпатская Украина, не суди нас, слабых и неумелых. Мы еще не знали, как жить, а уже должны были учиться умирать за тебя".

Наверное, эта книга не каждому придется по вкусу. Она не похожа на другие. Её трудно назвать художественной, но это и не публицистика.
И тем не менее читается с увлечением. А еще радуюсь, что мне почти не был нужен словарик в конце книги.
"Люби жизнь такой, которой она является. И она полюбит тебя таким, которым ты являешься.
И помни: где бы ты ни был, ты - дома. Сие очень важное: везде ощущать себя, как дома".