Якби не знав, що твір написаний 143 роки тому Нечуй-Левицьким, то подумав, що сучасний, а автори- об,єдналися Тягнибок О.Я. та Ярош Д.А. Ще й візитки залишили ( що у вогні не горять).
Якщо серьйозно, то тема дуже болюча. Самоіндентифікація українців. Це історія про рідну мову, яку люблю всім серцем, але народився у руськомовному місті, розмовляю та думаю російською. Вільно розмовляю, якщо звертаються , читаю із задоволенням.
Не розумію тих, хто цього не може. Я б із задоволенням вчив інші: грузинську, арабську, німецьку.
Колись вирішив, що руйнувати мову почав Той, що Втік, бо скоротив години російської, а перевчатися у викладачів змоги не було: виганяв у несплачувану відпустку на 14 днів.
Але ж це почалося ще більш століття тому. Ці ХМАРИ серед ясного неба.
Із твору зрозуміло, чому росіяни не хотіли повертатися додому з Київа; чому українці не хотіли їхати до Москви; чому митрополит був з Тули; чому замість латинської мови давали великоруську.
А чому болгари, греки, серби не втратили самоіндентифікації, а а лапландець і українець- так?
Не сподобалися герої. Чи погані, чи " ісусики". З 2014 року бачу, що багато українців є зрадників, а є такі росіяни, що люблять Україну, розмовляють мовою краще за мене.
Зрозумілий символізм- викладання історії Японії одним з героїв.
У минулому році коханій жінці зателефонувала одноклассниця напередодні Нового року: "Якого коліру повинна бути сукня? Які харчі на столі за китайським календарем?"
Де ж свої звичаї? Вже не кажу про розбіг часу святкування.
Читаючи рецензії, спостерігаю, що красивою російською теж мало хто опікується, більш використовуючи англіцизми, арго чи додаткову (у декого- основну, матірну).
Як же зробити так, щоб батьківський двір не заріс бур,яном- бо так сумно закінчується цей твір...
P.S. Не буду перекладати, бо небайдужі браття зрозуміють.