1

А в моем мире живут только пони, они питаются радугой и какают бабочками.

Я дуже на себе злюся, коли піддаюся масовій істерії. Книжки, музика, фільми, одяг - я намагаюся завжди дочекатися спаду мейнстримової хвилі і лише тоді зважувати: потрібне це мені чи ні. Цього разу я не втрималась і що? Я розглядала апетитну обкладинку, перебувала ще під враженням «Кавової книги» Фрая, осінь студеніла з кожнем днем більше і я захотіла «Теплі історії». Я її отримала. А потім почала її читати. А потім почала боязко озиратись в пошуках цих самих поні - з веселкою і метеликами, бо з кожною сторінкою я відчувала себе ще більшим стервом і каменем і сухарем вкупі.

Мене не переслідують повсюди дива, я не кутаюся вічно в светрики, шарфики, не плачу сто раз на день від ніжності/щастя/вітерця, я не пишу довгих ванільних листів, не сиджу розгублено самотньо в кав'ярні, я не гублюся в містах, не опиняюся серед ночі на вокзалах, не закохуюсь в художників/архітекторів/археологів. А ще - я не вживаю важкі наркотики. Бо іншої причини, як можна фізично вгледіти «рожево-ванільне повітря» я не знаю.

Я дуже люблю літературу абсурду, але не абсурдну літературу: з неправильно вжитими словами, русизмами, безкінечними пестливо-зменшувальними словами, пласкими типажами та порівняннями:

Вона любила товсті в'язані шарфи й смугасті шкарпетки, а він картаті піджаки з латками на ліктях та капелюхи. Вона писала економічні статті, не забуваючи приперчити їх жартами, а він малював витончені імпресії в ніжних тонах.

Мене почало напружувати це читати сторінці на 50, на 59 я вирішила покласти цьому край, бо я тупо злюся. На автора, на себе, на натовп.

Не можна зраджувати самій собі.

Пі.Сі: це моя особиста думка, я щиро втішена за тих людей, яким сподобались книжки Надії Гербіш і які отримали від них насолоду.