Рецензии на книги издательства «Фонтан казок»

После смерти матери Марта переезжает жить к отцу, которого почти не видела и совсем не знает. Ни новая школа, ни своя отдельная комната, ни приближающиеся рождественские праздники в городе, который своей старинной архитектурой, казалось бы, настраивает на праздничный лад, девочку не радуют. И приключений, в которые Марта попадает из-за ёлочной игрушки, оставшейся от матери, ей совершенно не хочется. Но доброе сердце способно на самые неожиданные и прекрасные чудеса – и в реальном мире, и в тоскливом Городе Теней.
Мия Марченко написала замечательную сказку, чем-то напомнившую мне «Город Золотого Петушка». Реальность и фантазия переплетаются в плотный занимательный узор, который читаешь, не отрываясь. Очень-очень-очень хочется, чтобы это была только первая книга из множества прекрасных текстов – давно не встречала такой здоровской истории, где ни слова, ни сюжетного хода лишнего.

Ми-ло-та! Я не знаю, чи в українській мові є таке слово, але це Милота.
Ну і звичайно ж, це казка. Добра, мила,і дуже цікава.
Але тут не літають коври-літаки (зате літають мітли), не ходять коти в чоботях, немає сплячих красунь і принцес.
Її герої - звичайні двірники. Ой, ні, перепрошую, я не так виразилась. Правильніше буде- незвичайні двірники. Вони люблять свою роботу і пишаються нею. Вони вирощують смачнющі яблука, літають у космос, допомагають дитячим лікарням. А ще рятують потопаючих, закохуються, розводять голібів і просто насолоджуються життям.
Їх шість, всі вони живуть в одному будинку і дружать між собою.
Чудові ілюстрації додають цій історії барв і яскравості.
Двірники-дядечки такі кумедні, і такі… справжні.
Вони не повчають, але своєю поведінкою надають справжній приклад доброти, мужності, відваги і взаємовиручки.
Гарно, мило, цікаво. Рекомендую мамам і діткам.

На русском.

Ми-ло-та! Я не знаю, есть ли в украинском языке такое слово, но это Милота.
Ну и конечно же, это сказка. Добраямилаяи очень интересная.
Здесь не летают ковры-самолёты (зато летают мётлы), не ходят коты в сапогах, нет спящих красавиц и принцесс.
Её герои - обычные дворники. Ой, нет, прошу прощения, не так выразилась. Правильнее будет - необычные дворники. Они любят свою работу и гордятся ею. Они выращивают вкусные яблоки, летают в космос, помогают детским больницам. А еще спасают утопающих, влюбляются, разводят голубей и просто наслаждаются жизнью.
Их шесть, все они живут в одном доме и дружат между собой.
Чудесные иллюстрации добавляют этой истории красок и яркости.
Дворники-дядюшки такие смешные, и такие… настоящие.
Они не поучают, но своим поведением показывают настоящий пример доброты, мужества, отваги и взаимовыручки.
Красиво мило, интересно. Рекомендую мамам и деткам.

Простенька і весела дитяча книга. Рідко читаю подібні книги, але ця сподобалася.
Андрій (інколи Андроїд) повірив своїй однокласниці Єві і тепер у кожній невеличкій проблемі вбачає нескладуху - неприємність. На перший погляд проблеми у хлопця зовсім нестрашні, але ж ми дорослі по-іншому все сприймаємо. А для юного Андрія кінцем світу може стати те, що однокласники помітять, що він нижчий від Єви.
В аннотації сказано, що видавництво «Фонтан казок» улітку 2015 року оголосило конкурс з метою простимулювати українських письменників до творення книжок, у яких ключовим є образ сучасної дитини. Думаю Кочубею це вдалося, хай там як, а атмофсера сучасного Києва відчувалася. А ознаками часу є те, що покаранням тепер є вилучення на певний період гаджетів.
Посмішку викликав кіт Монстр (інколи Монстряка, інколи ще гірше) вегетаріанець, але швидше "котлеторіанець".

Як важливо час від часу поринати у світ казок! Світ, де все можливо, де мрії обов`язково здійснюються, де на кожному кроці трапляються дива, де добро завжди перемагає зло. Так приємно, коли казка дарує добро, радість, надію... Ця книга саме з таких чудових творів.
Головні герої - не муркотливі котики, не пухнасті кролики, не милі песики, а... двірники. Так, так. Саме двірники. Чому автор вирішив розповісти про двірників? Чим вони так йому сподобалися? Мабуть тому, що письменник захотів показати, як приємно робити щось для інших, прибираючи геть байдужість читачів.
Двірників в книзі шість. Всі вони живуть в чудовому будиночку в одному з міст. Можливо, у Вашому?
Такі різні ці двірники, але всі однаково доброзичливі, гостинні, працелюбні, готові в будь-який час прийти на допомогу навіть незнайомцю. Кожному з героїв починаєш симпатизувати з першої сторінки, адже вони надзвичайні своєю добротою, самопожертвою, щирістю та готовністю поділитися всім, що мають самі.
Книга викликає тільки позитивні емоції. Зворушлива, добра, мила казка і для дітей, і для дорослих, які самі стають трішечки дітьми, коли читають цю книгу.

З книгою „Миші” сучасна українська дитяча письменниця Соня Атлантова стрімко увійшла в коло вибраних, веселих та повчальних, затишних та милих творів, які багато років радують як діточок, так і їх батьків. Кажете, книга увійти не може? Так, мені здається, її внесли на своїх тендітних плеченятах такі собі мишки-книгоносці. Ті самі, що на сторінках книги були котлетоносцями. Внесли, дрібно тупочучи крихітними ніжками, попискуючи і поблискуючи крихітками-оченятами. Внесли, поклали у коло добрих книг і розсілися поруч, слухаючи нас, читачів. А маленькі та дорослі книголюби, поринувши у казковий світ мишачих пригод, незчулися, як перетворилися хто на дітей, хто на мишей, хто на дорослих, а потім навпаки… І так всеньку книгу. Але ж, як би не було захопливо читати, прийшов час підняти очі від розкритої книги і розповісти, що ж там такого чудового і якої саме форми та кольору набуло диво на сторінках казки-шкряботушки?
Дорослий погляд читача каже нам, що „Миші” – казкова повість. Погляд дитячий цілком згоден з обкладинкою і стверджує, що це – казка-шкряботушка. А ще: казка-веселинка, казка-коханюшка, казка-затишуська та казка-подружинка.
„Миші”. Така простенька, коротенька назва. Інтригує? Аякже! Що саме там з мишами коїться? Які пригоди їх чекають? І взагалі, скільки їх, тих мишей? Які вони?
Головні герої – мишки дід Рудольф, бабуся Мимруся, їх онучка Оришка та спритний парубійко Рекс. Миші, які наділені всім тим, що притаманне й людям. Дід Рудольф полюбляє читати нотації, повчати всіх довкола, приймати рішення одноосібно та ставити оточуючих у глухий куток заборон та наказів. А ще любить попоїсти та має кругленьке черевце, дорожить своєю затишною норою і піклується про долю улюбленої онучки. Бабуся Мимруся – тиха, добра, скромна, працьовита мишка, яка над усе любить свою родину і свій дім. Онучка Оришка – жвава, проворна, мила, добра, слухняна, любляча. Мріє створити свою сім`ю. Її велике кохання – молодий бешкетник Рекс, наділений як розумом, так і лінкуватістю. Цікаво спостерігати за тим, як він змінюється, дорослішає, долає перешкоди на шляху до свого щастя, хоч якими б важкими не здавалися вони на перший погляд.
Яскраву мозаїку персонажів доповнюють і доброзичливий кіт Елджернон, і маленьке кволе мишеня Штайнер, і недалека біла красуня-мишка Шушка, і крикливий хлопчик з добрим серцем на ім`я Шурко, і старенький Мурат Карлович. Всі вони – так вдало зображені, такі симпатичні, що хочеться їх усіх обійняти чи хоча б полоскотати за вушком!
Особливо мені сподобалося мишеня Мусій. Всі вважали його посміховиськом, „цілковитим непорозумінням”, та він і сам вже ніким іншим себе й не бачив. Але найголовніше те, що ми розуміємо – навіть якщо ти в чомусь інакший, проте в тебе є добре серце і ти завжди приходиш на допомогу тим, хто того потребує – самотність не вічна. Одного разу тебе оцінять і ти знайдеш найдорожчий скарб – друга чи подругу. Тільки залишайся собою.
Хочеться відмітити й те, що найбільше сподобалося дітям: динамічність розповіді, різноманітність пригод, веселі порівняння, які змушують хихотіти, сміятися, реготати… А чого варті такі гарні, яскраві іллюстрації, створені самим автором! Їх хочеться розглядати знов і знов – такі ці малюночки милі. І кожного разу знаходиться щось нове: якась дрібничка, деталь, яка талановито доповнює цілісну картину наших вражень від книги.
Дорослим найбільш прийдеться до душі тематичне різнобарв`я твору. Тут і тема кохання, і тема дружби, і тема відносин батьків і дітей, і тема інаковості. Миші в книзі, виявляється, дуже схожі на людей. Їм притаманні і ті ж почуття, які хвилювали людство у всі часи, і ті ж недоліки, притаманні чи не кожній людині. Ми не ідеальні – миші теж.
Але, нажаль, не обійшлося без маленької ложечки дьогтю в діжці меду. Розумію, що ця казка - для сучасних дітей молодшого та середнього шкільного віку (як зазначено в книзі). Але чи дійсно сучасність неможлива без „дуреп”, „придурків” та „ідіоток”? Чесно кажучи, ці слова неприємно вразили мене, бо книгу читала своїм дітям. Перед цими словами я розгублено зупинялася, підшукуючи якийсь прийнятний синонім лайливих слів, але ж восьмирічну дитину так просто не надуриш… Син швиденько заглядав до книги і прочитував ті самі „незручні” слова. Одразу скажу, що вражений був навіть більше за мене… Звісно, діти бувають різні, культура спілкування у всіх теж різна, але ж існують якісь правила, норми вживання слів в літературі для дітей? Мені здається, невеличка корректура тут необхідна.
Якщо закрити очі на оце крихітне непорозуміння, твір залишив по собі надзвичайно приємне враження. Найбільше подобається в книгах затишок, домашнє тепло, аромат випічки, щирі родинні посиденьки… Все це – і навіть більше – подарунки кожному читачу. Ними хочеться ділитися кожного дня в родинному колі. Адже, за Сонею Атлантовою, саме сім`я – найбільша цінність і найвища нагорода. І людям, і мишам.