Хазяїн (сборник)

Пьеса о семье Борулей и о том как они добивались справедливости с помощью документов и хотели получить дворянский титул и род. Но несмотря на это всего одна буква рушит всю жизнь, а подслушанный разговор лишил выгодного брака, при этом сохранив настоящую, искреннюю, сильную и чистую любовь. Несмотря на всё это очень трагично и печально, хотя и были веселые моменты.

Очень динамичная и продуманная история, где герои взяты с реального народа на то время, что придает реальность и обоснованность произведению с людьми. Персонажи не вызвали никаких чувств, вот совершенно. Иногда реакция и поведение героев настолько непредсказуемо, так и присущее ихнему характеру. Произведение написано на украинском языке и это останавливало чтение, ибо лично мне очень сложно пробираться через слог и слова того…

Прочитано за якусь годину, а скільки користі: і до ЗНО підготовка, і цікавий сюжет про дворянина, що не відбувся. Найбільше з усіх у трагікомедії сподобався образ Омелька - слуги Мартина Борулі. А від головного героя навпаки не в захваті. У цьому ж і полягає задумка Івана Карпенка-Карого. Думаю, у театрі було б цікаво спостерігати за дійством. При нагоді варто відвідати постановку "Мартина Борулі". Після прочитання висновок такий: кожному треба йти власним шляхом, керуючись передусім покликанням, а не облудними примарами фантазії, які і привели Борулю до такої неприємної історії з насправді непотрібним для нього дворянством.

"Хазяїн" - комедія корифея українського театру на тему стяжательства. Це щось на зразок комедії "Гроші"-2 (якщо говорити словами сучасної молоді). Головний герой, Терентій Пузир (один із персонажів дуже колоритно називає його Терешком), на відміну від Герасима Калитки, головного героя комедії "Сто тисяч" , не просто готовий на нечесні вчинки, щоб досягти багатства - він уже "в темі". Звісно, трошки боїться, але "аби руки і охота, буде зроблена робота". інші сюжетні лінії теж крутяться навколо "хазяйського колеса": крутійство підлеглих, утиски робітників і (куди ж у Івана Карповича без цього) нещасне (через батьківські - Пузиреві - амбіції) кохання.

"Мартин Боруля" - трагікомедія, яка здалася мені веселішою за комедію "Хазяїн". І все завдяки образу наймита Омелька. Він просто…

Це було дійсно весело. Яскраві персонажі, жива мова, і сенс у цьому творі було вкладено. Але це дуже легко і моментами смішно читати. Історія про те, як Мартин Боруля, котрого признали "уродзоним дворянином", тобто шляхтичем з діда-прадіда, який може панувати, із своєю самооцінкою, яка тепер була вища за дзвіницю, усім жити не давав. А почалась його обсесія дворянством з того, що інший пан-дворянин сказав, що Мартин - "бидло", а син його "теля". А тому фраза

"О! То я, виходить, не бидло, і син мій - не теля"

належить саме Мартину Борулі, який каже це повіреному, який працює в той час над апеляцією, і для підтвердження цього Мартин розмахує папірцем, де написано, що було встановлено, що він - дворянин. Саме звідси починається твір. Паралельно "одворяненню" родини йде лінія кохання Марисі…

У мене, чесно кажучи, трохи відбирає мову від заяв у рецензіях типу "мораль як у Мольєра: кожен має знати своє місце". Я не знаю, як ви читали, чуваки, але мораль геть не в тому, вона очевидна з фіналу і, фактично, проговорена у репліці Гервасія:

"Заспокойся, Мартине!.. А тепер я знов просю тебе: давай поженим наших дітей, вони любляться, а ми на весіллі забудемо усе лихо! Та накажемо їм, щоб унуків наших добре вчили, то й будуть діти їх дворяне!"

Тобто, простіше кажучи, трагедія Мартина в тому, що він, усе життя бачачи, що на людське ставлення можуть розраховувати лише пани, сам хоче здобути для себе й своїх дітей "людського права". Але, достеменно не розуміючи, що справжнє дворянство - це аристократизм духу, освіта, Мартин намагається сліпо копіювати дворянські звички. Причому найгірші…

Відкрити в людині людину, показавши все її нелюдське та звіряче…

Я не очікував такої прекрасної і одночасно трагічної п’єси від Івана Карпенко-Карого. Болючими шрамами на моєму серці відбилася ця історія. До сліз і мурашок пробрала вона мої очі та шкіру. А найцікавіше полягає у тому, кого ж можна в цьому творі вважати безталанним? Певно, така характеристика підійде і до Степана, і до Варки, і до Софії, і до Гната…

Настільки правдиво і яскраво описав автор цю маленьку спочатку трагедію… Ми починаємо розуміти, що за щастя, хоча б і надумане, доводиться платити. Іноді ми платимо надто дорогу ціну, як от Софія… Погодьтесь, хто не пускався берега, як Варка, хто не помилявся, хто не кохав?..

Все-таки, якщо дивитись на твори збоку моральних повчань та уроків, то, певно, Тобілевич хотів донести…

Рецензувати даний твір мені видається нелегкою справою, проте, як кажуть, вовків боятися – до лісу не ходити. Що ж, «Сто тисяч» -- це такий собі памфлет, присвячений, у першу чергу, тим, хто намагається ловити рибку в каламутній воді, але сам у ній і тоне.

Із глубоким співчеттям тут автор висміює жадібність, жагу до наживи і, безумовно, нечесність. Тим не менш, поряд із комічним у п’єсі стоїть трагічне, разом із смішним стається щось, що викликає сльози. Важко навіть думати, що тоді суспільство продовжувало справу морального розкладу, чому і присвячена ця уїдлива творчість Карпенко-Карого.

У світі письменника гроші стали дорожчими за все. Але чому ця трагікомедія не втрачає своєї актуальності і зараз? Бо, хоча б, жахає не тим, що таке було, а тим, що таке продовжується.

Але важко не…

З самого початку і до кінця мені здавалося, що це, гм, звичайна п’єса на більш-менш звичайну й цілком тривіальну тему в українській літературі, описану ще Кобзарем. Загалом цей твір просякнутий тим трагізмом, до якого читачі української літератури, певно, вже звикли і навіть не дивуються. Тим не менш, Карпенко-Карий зробив дещо нову, підняв дещо сильну і пекучу тему, про яку, на жаль, воліють частіше умовчувати. Ба більше у 19 столітті, коли надто сильно відчувався дотик релігії, її догматів, поголосків розмов тощо.

Ця тема була темою не лише трагічної долі дітей-сиріт, не лише важкої долі так званих покриток, але й темою інцесту. Неочікувано, чи не так? Після того язик моїх думок став руба. Я неочікувано для себе збагнув, яку силу треба мати, щоб у 19 ст. описувати такі речі, які люди…

Дуже сподобалась п`єса. Читала після того як сходила на виставу Київського молодіжного академічного театру. Особливо варто відмітити роботу з музикального супроводу, гарну гру акторів і режисерське прочитання "Наймички". Цікавий момент щодо відносин батька з донькою. Просто читаючи п`єсу я не запідозрила б того, про що натякнув режисер, а саме - інцест. Можливо такого в творі сам Карпенко-Карий не мав на увазі, проте деякі моменти спонукали мене до ознайомлення з оригіналом. Не шкодую.