Та пам'ять життя дається людині не з першим її криком, а згодом, вона виникає в тобі, мов струс, паче вибух, і своє буття на землі ти відлічуєш з тої хвилі. Для нього світ починався пітьмою. Глуха чорнота заливала все довкола, і він борсався на самому дні її важководдяі плакав у відчаї й безнадії. Був посеред нескінченного, моторошно чужого шляху, всуціль накритого темрявою. Нічого не знав і не бачив. Ноги самі вгадували напрямок, ноги несли його далі й далі шляхом, глибше й глибше в темряву, і йому ставало дедалі страшніше й страшніше, і він плакав гірко-прегірко. Пітьма затягувала його в себе, поглинала його, і віп слухняно йшов у її всюдисущість і тільки й умів, що плакати.
Так і пронесе спогад через усе життя. Чи то був він, чи приснилося?