4 Про автора, який завжди за лаштунками

Олівера Сакса, як письменника, я відкрила для себе майже десять років тому - випадково натрапивши на його збірку "Чоловік, що переплутав дружину та капелюх". І відтоді перечитувала її двічі - мені імпонують стиль і манера оповіді Сакса, його людяне ставлення до персонажів/пацієнтів. Щось подібне мені до того траплялося хіба в Дж. Герріота, трилогію якого я ніжно люблю й час від часу перечитую в "погані дні".
Інші його книжки були для мене цікавими та корисними (зокрема, і "Мігрень", адже я теж страждаю на класичну мігрень), але настільки улюбленими не стали.
Побачити на полиці книгарні автобіографію Сакса в українському перекладі було справжнім різдвяним подарунком.
Звісно, автобіографія - не новелістика. Це особлива манера оповіді. І все ж тут є впізнаване поєднання гумору, доброзичливості, перескакування з теми на тему, ерудованості, милих деталей (наприклад, епізод, де бездомна кішка завела собі професора).
Мені читати було цікаво. Особливо про юність, родину та взаємини у родині, довгий пошук себе, письменницьке становлення, вплив хвороб на його працю (страждання, як ресурс).
Я відзначила для себе місця, до яких хочу повернутися знову й перечитати.
Бракувало цільності - часом оце стрибання таки заважало. І детальнішої розповіді про дитинство. (Адже то було воєнне дитинство, ще й у родині лікарів, про взаємини з братами й кузенами.) Також бракувало розгорнутіших розповідей про мандри. Проте в обох випадках є згадки, що то потрапило до інших книжок.
У своєму життєписі Олівер Сакс доволі відверто пише про свою гомосексуальність, про експерименти з наркотиками та інші пригоди в буремні 1960ті, про богемне життя, його родичів і друзів мистців, про медичні шкандалі. Це теж доволі пізнавально. А завдяки легкому стилю автора та щирості не викликає гнітючих почуттів.
Цікавим є момент: як воно бути "мізинчиком" у великій обдарованій на успішних і талановитих родині. Оцей епізод, коли в нього виходить перша книжка і він зітхає: "Мені сорок років і я нічого не досягнув у житті". Чи коли перед переїздом до Америки він зітхає, що 6 лікарів-Саксів - це перебір для одного Лондона.
Дуже зворушив епізод, коли після смерті матері, яка видавалася йому за життя надто ощадливою, аж навіть скупою, він дізнається куди йшли ті зекономлені гроші - й скільком людям вона допомогла. І жалкує, що так і не встиг зрозуміти свою маму - йому ж здавалося, що він її знає.
І нарешті вдячність. Будучи арелігійною людиною, Сакс з великою повагою ставиться до релігійного досвіду інших людей - читач бачив це в усіх його творах, від ранніх до останніх. І ось цей життєвий підсумок - майже сповідь старого, стомленого від смертельної хвороби чоловіка - просякнутий вдячністю. Людям, долі, самому життю. Це дуже життєствердно.