4

Твір дещо відрізняється від попередніх, що прочитала у Люби Клименко: романтичний, я би сказала, але не без перчинки. В ньому нема чогось особливого чи оригінального, мало того, в реальність такої історії я не дуже вірю, але читати було цікаво.
Отже, в житті маестро, який використовує жінок для задоволення фізіологічних потреб і досягнення меркантильних цілей, з'являється та єдина, фатальна, що навчить любити і страждати всією душею. Не молода, не ідеальна, не найкрасивіша, але

Вона була заплутаним клубком пристрасті, вона була різнокольоровими вихором, вона була бездонним океаном, вона була прудкою рибою, вона була гарячим піском, вона була його блаженством...

Поруч є й інша, що кохає його багато років і вміє чекати, хоча я досі з якимось юнацьким максималізмом стверджую, що не можна погоджуватись на напівлюбов, напівпристрасть, не варто претендувати на місце в серці, якщо місце впевнено зайняте справжньою, бо тоді получиться, що

Шлюб - це довготривала спілка, нею треба керувати на тверезу голову, а не із затуманеною пристрастю свідомістю.

Кохання - це точно не твереза голова, це заплутаний клубок пристрасті; те, що не пояснюється, а те що відчувається... Кохання і шлюб, звичайно, не одне і теж, та чи вартує "організовувати" друге, якщо нема першого?
Маю підозру, що твір написала особа "слабкої" статі (бо хто така Люба Клименко достеменно невідомо), але не повірю, якщо якась жінка заперечить, що хоча б таємно не мріє почути з уст чоловіка про себе такі слова:

це не жінка, це підсмажене ароматне кавове зерня, це чорний шоколад, це мохітос, це калуа, це сигара, це листок коки, це мачете...

Можливо, я сприйняла цей невеличкий роман не зовсім критично, але коли у вікно світить перше весняне сонце, то хочеться чогось романтичного, з перчинкою ;)