5

"Афігеть" - сказала я, коли дочитала останній рядок цієї історії.
Вона як атракціон: підіймаєшся вище і вище, тебе захоплює краса Карпатських гір, цей колорит мови, побуду людей, їхні слова, їхня їжа і ця молодь, яка захоплена музикою і літературою... а потім настає спад: все це закручується у вихорі злодійських намірів і вже наприкінці згадуєш Достоєвського разом і з Дерешов і задаєшся питанням: "А чи мали право?"
Книга місцями мерзотна, страшна, людські вади просто виводять із себе, але тут і дружба, і кохання... такий собі мікс-коктейль, від якого не маєш змоги відвернутися.

"Мене це не гребе"

Тут стикаєшся з подвійними стандартами: ніхто не має права вібирати життя у іншої людини, АЛЕ, коли ця людина зовсім геть і не людина? Коли вона сама легко підійме руку для вбиства чи наміриться до згвалтування? Але ж знову таки поруч з цим, кожна людина - чиясь дитина і не нам вирішувати...
Книга чіпляє, змушує думати про це, аналізувати і не залишає в спокої тривалий час.
Моя оцінка 9/10 лише тому, що я начисто не переношу лайки в художній літературі. Хоча, погоджуюся, іноді для ідеального прописування образу, в даному випадку Фєді, вона ідеально вписується.