5

Хороша пізнавальна книга. Може, більше науково-популярна, ніж наукова. Попри те, що я не поділяю атеїстичних переконань автора, мені дуже імпонує його ідея про необхідність вибіркового ставлення до текстів священних писань трьох монотеїстичних релігій - юдаїзму, християнства та ісламу. Ідучи слідами Бенедикта Спінози, який чи не вперше здійснив докладний аналіз і критику Біблії, Онфре акцентує на згубному потенціалі релігій. І тут він, як на мене, і має рацію, і помиляється. Можливо, усе через те, що автор все-таки (як і кожен з нас) дещо заангажований своєю антирелігійністю. Проте мислить тверезо, а думки викладає зрозумілою мовою - тому його праця буде зрозумілою не лише фахівцям з філософії, а й усім зацікавленим читачам.
Цілком обґрунтованими видаються висновки автора щодо деструктивних виявів релігійності, а саме - культивування покори, потягу до смерті та потойбічного життя, зневаги до розуму й раціонального мислення, ненависті до тіла й всього тілесного, а також приниження жінки. Отже, втішаючи людину й намагаючись примирити її із думкою про неминучність, невідворотність смерті, релігія, як стверджує Онфре, водночас, знецінює реальне, "поцейбічне" життя. Тому, на його думку, від релігії більше шкоди, ніж користі. Це, звісно, суперечлива й дискусійна точка зору, але вона може слугувати певним застереженням проти фанатизму та фундаменталізму.
Оскільки Бог із нами не говорить прямо, то його пророки (чи то пак лжепророки) охоче користуються з цього і маніпулюють вірянами навіть через тисячоліття після написання священних книг. Крім того, священні книги зазнавали численних виправлень, доповнень і місцями навіть були спеціально підлаштовані під політичну кон'юнктуру (згадати хоча б візантійського імператора Константина, котрий вирішив, що взяти християнство на озброєння значно вигідніше, ніж боротися із ним, адже ця релігія встановлює одного Бога, а отже, за аналогією, політична, світська влада дістає можливість користуватися постулатом про "одного Бога на небі й одного правителя на землі"). Автор також наголошує на тому, що священні книги (а не тільки Коран) місцями пропагують ненависть до іновірців, необхідність священних війн на захист релігії тощо. І в них можна знайти обґрунтування абсолютно протилежних позицій - настільки суперечливими виявляються тексти, писані різними людьми в різні часи.
Автор, фактично, пропонує нам два виходи з цієї ситуації. Перший - взагалі відмовитися від релігії, сповідувати гедонізм та дехристиянізований гуманізм. Простіше кажучи, самому насолоджуватися життям і не заважати іншим робити те саме. Друге - взяти зі священних книг тільки найголовніше, відкинувши неістотне (наприклад, правила, що регламентують повсякденне життя вірянина і спрямовують його не так до осягнення Абсолюту і любові до ближнього, як до постійної уваги до різних побутових дрібниць).

Можливість черпати на свій розсуд із трьох монотеїстичних книг могла би принести найкращі плоди. Достатньо було б зробити ставку на старозавітну заборону вбивати, перетворивши її на універсальний абсолют без жодних винятків; наголосити на євангельській темі любові до ближнього, не припускаючи нічого, що б суперечило цьому категоричному імперативові; беззаперечно підтримати суру Корану, згідно з якою вбити одну людину означає вбити все людство… Тоді три релігії книги постали б як достойні схвалення, поваги і любові.

На такій позитивній ноті я й завершую свою рецензію. І раджу всім ознайомитися з "Трактатом..." Онфре.