3 Цілуй, цілуй, цілуй її — знов молодість не буде!

Грішна моя Тріша. Така вільнодумна, непослідовна, інфантильна й рокова. Пропаща душа будь-якої компанії, самозакохана коханка й трешова режисерка. Наша третя з тобою зустріч стала останньою. Я тебе переросла.

Коли мені було 17, словоблуддя пані Карпи стало для мене одкровенням. Внутрішня свобода її героїні, дике замилування собою (чого вартує одна лице сцена з дзеркалами!), 7+ коханців. “А шо, так можна було?” — думала юна хороша дівчинка, якою я колись була. І поглинала кожну сторінку, поки не починало мучити книжкове похмілля. Таких жінок тоді в моєму оточенні не було (нема їх і зараз). Я прочитала усі карпині повісті запоєм, щільно затуливши штори в хаті. Мучило мене похмілля і любовне теж: мала свого Давида, криницю душі моєї, хоча конкуренції з трішиним він би не витримав.

Але то до чого все? А до того, що читати цю книгу треба в тому віці та настрої, і стані душі, коли секс в машині, що мчить на повній швидкості, поліаморія (чи полігамність? бо Тріша, здається, не дуже воліла розповідати одним коханцям про існування інших), купання з друзями в одній ванні й гра в руську рулєтку здається чимось штибу ВАУ. Чимось солодким, недоступним і жаданим. Чимось таким, що стається в інших, але собі ти це дозволити не можеш (поки що).

Свобода Ірени Карпи — безмежна. Вона починає описувати сцену з фільму своєї героїні і забуває про неї на пів дорозі. Вона перетворює “я” на “вона” і знову на “я”. Вона цитує слова пісень маловідомих гуртів разом з Томом Вейтсом, вставляє фразочки французькою, англійською й гінді. Матюкається. Щиро плює на структуру, драматургію й міцно збитий сюжет. Нехай то роблять інші — недаремно ж бозя подарував нам десятки книжок з письменницької майстерності. А Карпі все то не треба, зокрема не у цьому випадку: книжка про жіночу свободу не потерпить жодних рамок, навіть тих, що допоможуть читачу зрозуміти її потік свідомості.

Бо і дурню зрозуміло, що псевдонім “Тріша Торнберг” тут тільки для галочки, як і інші імена та прізвиська. “Суки отримують все” — справжній україномовний автофікшин, майже щоденник, ледь-ледь припорошений вигадкою. Тим він і цінний. Ця книга — есенція молодості й трешняку, який є у кожного, хто не боявся жити.

Але я з нього-таки виросла. Зараз я — ровесниця героїні та мене вже не тягне, щоб Тріша зняла мене в одному зі своїх фільмів. Обличчя мого Давида навіть згадати не можу — от тобі і все кохання. Безумства не здаються такими солодкими й жаданими — бо й таке приїдається. Навіть заради мистецтва. І Тріша не викликає захвату, і хочеться побухтіти, що комусь тут треба остєпєніться, перестати нюхати і сходити до нормального психотерапевта. Короче, я стала тьотькою. І Карпа наче теж стала: продає тепер курси в інстаграмі, одягається як вишукана французька пані, виховує діточок. Та й слава богу, такої напруги навіть дика психіка людей мистецтва довго не витримає. Головне винести з молодості цю шалену свободу й любов до себе. Не боятися, що це “занадто”, бо ні, саме отак себе любити — цілком-таки норма, нас, хороших дівчат, такому просто не вчили. Але ніколи не пізно навчитися самій.