"Марні" — це не сучасна проза, тому є у ній певний шарм, притаманний літературі минулого століття. Роман написаний 1961 року, екранізований Альфредом Гічкоком у 1964.
⠀
Це історія про дівчину, чиє минуле — одна суцільна загадка, таємниця. Вона настільки заплуталась у своїй брехні, що й сама не знає, хто вона насправді. Книга нагадала мені фрагментами фільм "Впіймай мене якщо зможеш", а саме — головного героя, який постійно кудись біжить і проживає не одне життя.
⠀
А за стилем та атмосферою — "Ребекку" Дафни Дюмор'є. Та ж таємничість, невимушена напруженість.

Не знайшла в букстаграмі відгуків на "Марні" і аж засмутилась: тут є про що поговорити! У головної героїні — купа тарганів в голові і темних дір у минулому, вона шарахається від дотиків, постійно бреше і не знає, чого хоче. Іноді плаче. Дратує.

А іноді її дуже шкода, бо історія не стоїть на місці, героїня поступово, неквапливо розкривається перед нами.
⠀
Низка подій, ланцюжок епізодів, зустрічі з психотерапевтом наштовхують на думки, що у Марні багато спільного з героїнею роману Сильвії Платт, аніж просто з божевільною жінкою. Бо під кінець історії стають видимими і дитячі травми, і причини її замкнутості.
⠀
Люблю такі романи. Де багато самокопання, спроб пояснити поведінку, де йде розповідь від першої особи, де є загадки, таємниці і дивна людська поведінка, яку протягом історії постійно намагаєшся пояснити.
⠀
От тільки відкриті фінали я не люблю.
Все-таки мені більше до душі, коли автор сміливо ставить крапку, а не те, що сталось наприкінці книги "Марні".