3.5

Колись уже читала російською, і не так давно, лише років 4-5 тому, але таку рецензію написала, що нічого згадати не можна. А тут була приваблива ціна, та ще й українською, то я і вирішила перечитати.

Ішло досить туго, читалося довго і нуднувато. Коли закриваєш книжку, розумієш, що авторка зробила велику роботу, мала кілька сюжетних ліній, поєднала їх всі, закрила, не залишила звисаючих ниток, що тут є ідея і сюжет. Але поки читаєш, оповідь розвалюється на шматки, деякі ходи виглядають чужорідно і безглуздо. Наприклад, не віриш шлюбу Клари і Арчі. Гілка Гортенз, матері Клари і батька Даркуса виглядає занадто сатиричною - це перебільшене поклоніння свідкам Єгови, і пізніша поява там Раяна, колишнього бойфренда Клари виглядає як анекдот. До речі, перекладач цікаво передав акцент Гортенз, прямо як у Геґріда. Це нечасто буває в книжках, тож сприймається як щось незвичне.

Здається, що Британія - це манірні джентельмени з ціпками і пані в сукнях до підлоги, які без кінця п'ють чай. Але коли придивишся пильніше, бачиш багатьох вихідців з Вест-Індії і Ямайки, а також з багатьох інших країн. І роман про них теж. Про емігрантів, які втратили свою батьківщину, але на всі сто своїми тут так і не стали. Вони не можуть прийняти тутешні звичаї, музику, історію, політику як Самад, який відсилає сина на батьківщину, де сподівається виростити з нього справжнього бенгальця, але який стає ще більшим англійцем, ніж його брат. А Міллата теж не назвеш британцем, бо він все-таки має інше коріння, і, дорослішаючи, робить свій внесок в нову картинку Британії.

Як я і писала в попередній рецензії, чого тут тільки немає. Дуже багато тем піднімає авторка і потім є над чим подумати. Як досягти злагоди в сім'ї. Маємо три сім'ї, в яких все зовсім по-різному. Сім'я Джонсів, змішана і з великою різницею у віці. Вони мають лише одну дитину. Чалфени абсолютно ліберальні, інтелектуальні, мають багатьох дітей, але їхнє безхмарне на перший погляд щастя при ближчому розгляді виглядає не таким безхмарним. Ікболи - емігранти, і у них яких тільки проблем нема. Самад носиться зі своїм предком як з писаною торбою. Він відправив сина в Бангладеш, бо хоче, щоб хоч один його нащадок залишився вірним своїй державі. Самад завів коханку, бо Алсана віддалилася від нього. Лінії цих усіх сімей переплелися.

Розглядається проблема батьків і дітей - порозуміння, усвідомлення потреб своєї дитини, освіта, виховання і наслідки неправильних кроків.

А також там є вегани, яким жаль бідну мишку, свідки Єгови, які не можуть дочекатися кінця світу, науковці, яким надважливо ту мишку виростити і ісламісти, яких хлібом не годуй, дай позайматися тероризмом.

Читається тяжко, довго і досить нудно, але після закінчення всі лінії в голові сходяться в одну, картинка проясняється і враження про книжку покращується. Знаю одне: втретє вже точно не буду читати.